Популярне

Душевний біль успішного директора

За вікном повільно опускалися на землю перші сутінки. Добігав до кінця останній робочий день тижня. Повільно згасало світло у вікнах офісу. Лише у кабінеті директора фірми Геннадія Павловича панувала справжня робоча атмосфера.

- Лідочко, що це ви так пізно ще працюєте? П‘ятниця, як не як, - гукнув до прибиральниці.

- Та, думаю, п’ятниця, зроблю генеральне прибирання… - на порозі з’явилася огрядна постать Ліди. - Тому й так затрималася… А вам давно додому пора.Діана Володимирівна вже десь хвилюється. Ой, золота вона у вас, - зітхнула Ліда, спираючись на швабру… - То, звичайно,  не моє діло, але щось ви останнім часом все так довго затримуєтеся… Всіх грошей і так не заробиш, а сім’я від того як не як страждає… Таке ніби зовсім не любите Діаночку…

- Не люблю, - вирвалося зненацька у Геннадія, - і ніколи не любив…

Це було для Ліди як грім серед ясного неба… Цієї миті Геннадію хотілося бути там, де б ніхто нічого не розпитував, але вже стільки всього назбиралося на денці душі, що так хотілося комусь розповісти…

- Ви ж знаєте, Лідочко, ви ж мені як рідна… Я вже просто не в силі тримати це все в собі… Вислухайте мене!

- Та я готова вас вислухати, - мовила стиха, - я ж нікому…

… Змалку я завжди був оточений жіночою увагою. Та й не одна однокласниця плакала в подушку через мене. А мені якось всі дівчата були однакові. Я навіть насміхався з друзів, коли говорили про любов, мені завжди це здавалося якоюсь вигадкою… Аж доки не зустрів її, Христю – своє перше і єдине кохання. Чорне, як вороняче крило, волосся, рівненькі брови і великі карі очі, які, здається, проникали в саму душу. Тоді мені було 15, їй – 14. Можливо, дехто скаже: та яка там любов? Так собі захоплення. Але я точно знаю, що це була любов. Ми відпочивали разом в дитячому таборі… Я пам’ятаю кожен наш день, кожну прогулянку… Три тижні відпочинку минули як один день. Пригадую, як мені не хотілося відпускати Христю. Адже три тижні , мені здавалося, весь світ існував тільки для нас двох… А потім були години телефонних розмов. Ми могли говорити годинами про все на світі. Жила Христя в сусідньому районі, тому бачитися часто було просто неожливо … Але правдами-правдами мені вдавалося все ж придумувати в який спосіб побачитися з коханою… Майже рік ми жили від зустрічі до зустрічі. А потім….

… Тієї розмови я не забуду ніколи. Христя була по-особливому гарна, але в очах затаївся якийсь невимовний біль.

- Що сталося? – запитав я стривожено.

- Ти знаєш, нам потрібно розійтися… У мене виявили лейкемію… Шансів на виживання зараз у мене практично нуль. Дні мої полічені! А ти будеш щасливий з кимось іншим…

- Такого не може бути! – в істериці кричав я. Але в мить взяв себе в руки, зрозумів, що тепер я маю бути сильним.

- Все буде добре! Я з тобою! – тільки й міг видавити з себе кілька банальних фраз того вечора, який розділив життя на дві половини. А потім була операція. Але її стан не поліпшувався. Я не міг нічого вдіяти, і це було найстрашніше! Звичайно, тепер ми офіційно були просто друзями, але це нічого не змінило у почуттях. Я лягав спати, і боявся, що одного дня її не стане… Я не міг ніяк змиритися з цією думкою…

Тієї весни Христя чекала з особливим нетерпінням. І так хотіла дожитии до неї… Дожила. Її серце перестало битися першого весняного дня.

А потім … Я намагався все забути і почати життя спочатку. Але нічого не допомагало. Дискотеки, алкоголь, випадкові знайомства, які лише роз’ятрювали душевні рани…

Так минав час. Я закінчив школу, згодом став студентом.Студентське життя закрутило у своєму ритмі. Я швидко влився у його темп. Зміна місця проживання, оточення приносили позитивні результати. Але покохати когось я не міг. Підсвіломо порівнював всіх з Христею…

… З Діаною ми вчилися в одній групі. Красуня, розумниця…. Вона любила мене з першого курсу і завжди була поряд. Своїх почуттів не приховувала ні від кого, тим більше від мене.

- Я буду любити за двох! - повторювала не раз. Всіх кавалерів вона «відшивала» - а їх в неї було чимало, - і чекала…

А я … Весело проводив час то в клубах, то в барах, шукав нових знайомств. Діана знала про всі мої походеньки, але ніколи не дорікала. Я розумів, що просто не достойний такої дівчини… Але через рік після закінчення вузу я все-таки запропонував Діані руку і серце. Розумів цей союз як варіант хоч якось влаштувати своє життя. Хоча у душі вирувала пустка. Весілля в нас було скромне. Вона була найщасливішою нареченою, а я…Мене мучила думка: «Що я роблю? Навіщо руйную життя такої хорошої дівчини?»… Та ще більше хотілося кричати від безвиході, хотілося втекти від себе і свого болю.

… З того часу минуло багато років. А мені так і не вдалося втекти від себе. От так майже 20 років «тамую» біль алкоголем і чужими жінками… Але не допомагає. Шкода мені Діани, але знаю, що жаль – то не любов. А в час, коли зима здає свої позиції і тільки в повітрі починає пахнути весною, спогади не дають дихати, буквально переслідують мене. - Що, Лідочко, - глянув на прибиральницю, яка уважно слухала, мовби боялася пропустити щось важливе. – От таке життя. А що робити, коли не бачиш сенсу життя? Коли є купа грошей, а вони не приносять щастя…

Обличчям Геннадія Павловича градом котилися сльози, сльози відчаю. Ліда боялася підвести погляд. Їй було соромно, бо не раз також любила поперемивати кісточки шефу – «бабніку і п’яниці»… Сором обпікав зсередини, Ліді забракло повітря.

- Бог вам суддя, Геннадію Павловичу! – ледве видавила з себе Ліда і мовчки попрямувала до виходу.

Але та розмова стала для неї справжнім уроком на все життя!

Світлана Чихарівська
Всі статті автора

Колонка

Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.


Коментарі

Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.

система комментування CACKLE

Вибір редакції

Лип
04
Мама Таня. Пам’яті рідної людини, достойного лікаря і викладача Тетяни Степанівни Бабінець присвячується…

Значимість людей, долі яких перетинаються із твоєю власною, стає більш зрозумілою й оціненою часто тоді, коли, на жаль, ці люди перестають бути з нами… Скоро уже 40 днів, як немає моєї другої мами, хресної, і, як у народі називають, свекрухи – Тетяни Степанівни Бабінець.

Реклама
Загрузка...
Загрузка...
Афіша фільмів на KINOafisha.ua

НОВІ КОМЕНТАРІ


parkovka.ua

Зроблено web-студією