Популярне

Знаменитому кардіохірургу В.Лазоришинцю виповнилося 55

У вищій мірі несправедливо, коли через вроджену ваду серця дитя в янгольському віці змушене покидати цей світ. На чатах життя передусім таких пацієнтів, яким усього кілька днів від роду, стоїть уродженець села Сокирниця Хустського району Василь Лазоришинець – академік Академії медичних наук України, професор, доктор медичних наук, заслужений лікар України, лауреат Державної премії України, кавалер орденів світських і релігійних.

Крім того, заступника директора Інституту серцево-судинної хірургії ім. Амосова АМН України В.Лазоришинця обрали дійсним членом Європейської асоціації кардіоторакальних хірургів, Французької асоціації торакальних і серцево-судинних хірургів та Американської асоціації торакальних хірургів

ВИЗНАЧАЛЬНА РОЛЬ ВИПАДКУ

Найважливіші його нагороди – врятовані життя, адже він провів понад  5 тисяч операцій. Жоден з прооперованих ним хворих не мав шансу жити. А він дав їм такий шанс. І нині вони повноцінно живуть, створюють сім’ї, тішаться своїми дітьми. Тому за нього моляться не лише по церквах, а й по мечетях і синагогах.

...У малесенької внучки народного депутата виявили захворювання серця. Щоб не гаяти часу, найняли літак і полетіли в Німеччину. Там оглянули дитинку, підтвердили діагноз, погодившись, що треба терміново робити операцію. «У чому проблема? Робіть». – «Але ми такі операції не проводимо. Їх може зробити лише  доктор Лазоришинець у Києві…»

– Чи був хтось із ваших предків хоча б цілителем? Може, генами вам передалося…

– Мої діди-прадіди по материній і по батьковій лініях – хлібороби. Батько Василь Васильович, на честь якого і мене назвали, в молодості трудився на шахтах Донбасу. Він, його рідні брати Іван та Юрій  були передовиками, і їхні фото у шахтарських спецівках друкували тодішні газети й навіть  журнал…

Було таке.  Батько, повернувшись у рідні краї,  всеньке трудове  життя  – 32 роки! – працював водієм вантажівки. Він і нині, у свої вісімдесят літ, упевнено тримається за кермом легковика. Мати, Юлія Михайлівна, була в селі листоношею. Недавно ми відсвяткували мамчину сімдесят п’ятку…  Школярем я, як найстарший з трьох дітей, не раз замість неї розносив пошту по селу, бо в неї було багато іншої роботи.

– Як же сталося, що ви пішли в медицину? А за вами й ваша сестра Тетяна – нині кандидат медичних наук, яка теж працює в місті над Дніпром…

– У мене визначальну роль відіграв випадок. Було літо 1973-го. Я тоді закін­чив дев’ятий клас. Ми щось робили на­дворі з моїм молодшим братом, 12-річ­ним Іванком. І раптом він з огорожі самим пахом падає на дерев’яний кілок, що стирчав із землі. А вдома ж нікого з дорослих. Я малого на велосипед, довіз до головної дороги, що вела до райцентру, а звідти автобусом доправив у Хустську райлікарню. «Треба робити негайну операцію», – оглянувши брата, мовив лікар. Я з дерева під стіною крізь вікно спостерігав за всім, що діялося в операційній. Операція тривала десь півтори години. «Все буде добре», – заспокоїв хірург мене і батька, який прилетів до лікарні. Той ескулап нагадував мені щось неземне, якогось чарівника, напівбога. І тоді в душі твердо вирішив: буду лікарем.

– Закінчивши школу із золотою медаллю, подалися в Київ…

– Так, у медичний інститут імені Богомольця. На «відмінно» склав один екзамен, профілюючий, з хімії, і став студентом. На старших курсах працював медбратом хірургічного відділення міської лікарні №12 міста Києва. Шестикурсником самостійно зробив першу операцію. На апендицит… Хоч це й не дозволялося недипломованому, та під наглядом хірурга Адольфа Ганзіна я наважився…

Але ж на початку навчання була ситуація, коли я хотів залишити медінститут. Ми провчилися місяць, коли до нас завітав академік Микола Амосов – медичне світило, яке вже сяяло на цілий світ! І прочитав лекцію про медичну кібернетику, що вже розробляються такі хитромудрі машини, які ставитимуть діагноз, виписуватимуть ліки і навіть оперуватимуть пацієнтів. Лікарі взагалі не будуть потрібні! Тоді навіщо я вчитимуся? Треба кидати інститут і шукати себе в якійсь іншій іпостасі.

– Пройшло не так багато часу – і ви особисто познайомилися з видатним Амосовим. Він навіть згадав вас у своїй книжці як молодого талановитого хірурга, що багато про що свідчить.

 – Микола Амосов був на моєму сорокаріччі, а ще до того, 16 грудня 1996 року, подарував мені свою книгу «Повести».

Але на шляху до столичного інституту  ще потрудився у Чернігівській обласній лікарні: ургентним патологоанато­мом, на півставки – судинним хірургом, викладав у медучилищі, був звіль­неним секретарем комсомольської ор­гані­зації… Мало того, мені пропонували піти по комсомольській, а потім партій­ній лінії. Я не міг зрадити мрію.

НЕОБХІДНОГО ДОСВІДУ МИ НАБУВАЛИ ПО ВСЬОМУ СВІТУ

– З 1984-го й до сьогодні майже три десятиліття ви маєте справу із серцем – двигуном людського організму.       

 – Тисячі й тисячі операцій позаду, тисячі й тисячі годин, проведених за операційним столом. І кожна з них – у пам’яті. Коли наш Інститут очолив академік Книшов, то зразу відправив кілька бригад фахівців на навчання у зарубіжні клініки, де ми набралися необхідного досвіду. Це сприяло тому, що вже з 1992 року почали оперувати новонароджених.

– А до того часу в нас це не робили?

– Не тільки в Україні, а й у цілому СНД. Наш Інститут фактично був піонером тут, першим у колишньому СРСР. Нині відділ, який я очолюю, щороку проводить понад 600 операцій. Деякі з них такі унікальні, які можуть зробити лише одиниці. Доки таких хворих лікували тільки терапевтичними методами, 40 процентів з них помирали. Коли їх у світі почали оперувати – смертність знизилася до 10 відсотків. Але ми пішли ще далі: перед тим, як оперувати хворого, розігріваємо його організм до 40 градусів Цельсія.

– Для чого?

– При такій температурі  бактерії гинуть, і таким чином нам вдалося зменшити післяопераційну летальність до 1,8 – 2 процентів. Проти десяти.

Я пройшов хорошу хірургічну школу світового рівня. Мюнхен. Німецький центр серця. Потім – Австралія… А в Сполучених Штатах нас була ціла бригада: семеро зі столиці України. Мемфіс, штат Теннессі. Моїм наставником був Білл Новік – здоровенний, кілограмів півтораста вагою. Коли ближче познайомилися, виявилося, що в нього корені теж з України. Потомственні ескулапи. Дід його виїхав з Києва у США напередодні Першої світової. Син став лікарем. І внук обрав цю професію. Перед від’їздом додому керівник клініки запропонував мені залишитися. Мені було тоді 35 літ. Прикинув собі: поки складу екзамени на знання мови, попрацюю п’ять років загальним хірургом. Мені буде вже 50, коли почну оперувати. Я так довго чекати не міг і не хотів. Хотілося вже робити основний етап операції, а не чекати хтозна-скільки. Був упевнений, що можу. Тому повернувся в Україну. Адже тут теж комусь треба помагати маленьким, а не тільки в Америці... 

– У 1993-му вам, 36-річному, академік Книшов запропонував посаду завідувача від­ділу хірургії вро­джених вад серця  дітей молодшого віку…      

– Я не сподівався на подібне. «Геннадію Васильовичу, я ж зовсім недавно працюю в Інституті…» –  «Обговоренню не під­­­ля­гає. А працюватимеш погано – зві­ль­­­нимо взагалі», – різко обірвав мене керівник.

Першу операцію зі штучним кровообі­гом  я зробив у 1989-му саме в день свого 32-ліття. Це була 12-річна дівчина, з якою і тепер спілкуюся, коли вона приходить на черговий медогляд…  Обережно розрізаю сердечко… Уважно роздивляюся. На годину-дві воно зупинене, штучний апарат замість нього перекачує кров, тому кожна секунда справді на вагу золота… І на вагу життя. Коли оперуєш, час не відчуваєш. Якщо треба – запитую в анестезіолога, який стежить за годинником. Навіть до туалету ніхто не виходить.

ЩОРОКУ –  ПО 250 ОПЕРАЦІЙ

– У пам’яті знову зринає думка Амосова з тієї ж книги «Думки і серце»: «Всі діти приємні… Але особливо дорогі ті діти, які вистраждані. І не тільки для батьків, а й для хірургів. Вони стають рідними – в них вкладена частина твоєї душі». Скільки триватиме операція – один Бог знає. Бо, розкривши грудну клітку, можна чекати багато сюрпризів. Тоді оперативне втручання значно затягується…

Донедавна такі хворі змушені були чекати 18-річчя, коли їм можна було лягти на операційний стіл. Але до цього віку не доживало 90 процентів! І я разом зі своїми колегами висунув сміливу ідею, а потім утілив її в життя: метод пластичних операцій  на ураженому клапані. Бо свій клапан завжди кращий за будь-який штучний. З 1994-го почав успішно освоювати цей новий метод. Відтоді понад півтори сотні врятованих мною з цієї недуги пацієнтів живуть повноцінним життям, радіють сонцю і світу, одружуються і народжують діточок.

– Де й ким би вам не доводилося працювати, які високі посади не займати, навіть заступника, а потім і першого заступника міністра охорони здоров’я України – ви ніколи не полишали скальпель…

– Щороку виконую близько 250 операцій. І це незважаючи на часті відрядження по країні і в закордоння. Дивувалися міністерські працівники: коли  вранці приходили у свої затишні кабінети, щоб починати робочий день, я вже повертався з операційної, де встигав врятувати людське життя. Для всіх це було чимсь занадто новим, неординарним, незвичайним і навіть дивним… А я всі три міністерські роки не зраджував цього правила: перш за все практично рятувати життя людині. У будь-якій іпостасі: ученого, керівника, організатора охорони здоров’я. Вперше на пострадянському просторі ми застосували практику обміну досвідом з провідними кардіохірургічними клініками Європи і Сполучених Штатів Америки, що принесло прекрасні результати. За безпосередньої моєї участі вперше в Україні успішно виконана операція «Норвуд 1» при синдромі гіпоплазії лівих відділів серця. Обгрунтовані та розроблені нові підходи в тактиці хірургії повної форми атріовентрикулярного септального дефекту, в тому числі і у дітей із синдромом Дауна. Вироблені нові підходи в тактиці хірургії подвійного відходження магістральних судин від правого шлуночка серця. У відділенні розробляються та впроваджуються нові оперативні доступи при кар­діохірургічних операціях, так звана «мінімально-інвазивна кардіохірургія». Окремим досягненням стало активне впровадження ендоваскулярних методів хірургічного лікування вроджених вад серця (стенування коарктації аорти, закриття септальних дефектів оклюдерами). У зв’язку із зростанням захворюваності інфекційним ендокардитом дітей в Україні розроблені принципово нові методи хірургічного лікування при цій патології…

– У вас – чудова сім’я, дружина Тетяна, з якою ви разом йдете по життю вже понад тридцять літ і яка кохається в поетичному слові…

– Тил для будь-якої людини – це основне. Справді, мені поталанило на другу половинку, яка подарувала мені двох прекрасних донечок. Старша, Леся, закінчила гуманітарний ліцей Київського національного університету і зробила нас дідусем і бабусею, подарувавши сонечко-внучку Анну. Молодша, Катерина, – студентка Лондонського університету, де студіює засоби масової інформації. Пише вірші, прозу. Щоправда, англійською мовою. Недавно повернулася з Голлівуда, де, як літературний сценарист, пропрацювала три місяці...

– Тож з двома п’ятірками вас, Василю Васильовичу! Нехай доля і надалі буде прихильною до вас, а Всевишній допомагає у справді богоугодній справі – рятуванні приречених янголяток…

zakarpattya.net.ua

Закарпаття

Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.


Коментарі

Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.


Вибір редакції

Бер
27
У чому різниця між просеко та шампанським

Просеко та шампанське — два популярних види ігристих вин, які часто асоціюються зі святковими подіями та особливими випадками. Мають спільні характеристики, які роблять їх досить схожими, але водночас різними. Кожен напій може похвалитися власними особливостями.

Бер
18
Наукова установа в Тернополі проводить збір книг для Херсону

З нагоди відзначення 210-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка та з метою поповнення бібліотечних фондів, формування книжкових поличок в укриттях та наповнити книжкові полиці в Херсонській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара.

Лют
19
Які перспективи освіти в Україні в майбутньому?

Мати можливість планувати далі, аніж на наступні декілька місяців – це велика розкіш для середньостатистичного українця, який перебуває в режимі виживання, боротьби та невизначеності. Але є багато соціальних сфер, які під впливом війни починають змінюватися вже сьогодні. І чи будемо ми готові до нових реалій, коли ці зміни заведуть нас у глухий кут і вимагатимуть термінових реформ? Наприклад, яким ви бачите майбутнє української освіти, яка напряму залежить від народжуваності дітей? В 2000-х роках ми досягли відносної стабільності у своєму економічному та політичному розвитку. Саме завдяки цьому внормувалося і питання народжуваності. З ростом рівня життя зросла і народжуваність, яка в 2012 році досягла позначки в 520 тисяч немовлят.

Реклама

НОВІ КОМЕНТАРІ


parkovka.ua

Зроблено web-студією