Популярне

«Кожний журналіст – «зірка»!»

Переможець у номінації «Журналіст» у конкурсі «Людина року» НАТАЛІЯ ЖУРБЕНКО 

На початку серпня Вінниччині стали відомі імена людей, які здобули звання «Людина року». Обласний конкурс, започаткований Вінницькою облрадою, п’ятий рік поспіль визначає кращих з кращих у 24-х сферах життя. Це вінничани, котрі зробили вагомі професійні досягнення в управлінській, економічній, соціальній, культурній, науковій та громадсько-політичній діяльності.

Однією з таких сфер є журналістика. Цьогоріч кращою у номінації «Журналіст» стала Наталія Журбенко – головний випусковий інформагентства УКРІНФОРМ у Вінницькій області. Про конкурс, свою професійну діяльність та особисте пані Наталія розповіла редакції «Вінниця ОК».

– Пані Наталіє, вітаю Вас із перемогою в номінації «Журналіст» на конкурсі «Людина року». Чи очікувано це було для Вас і чи додала сил перемога?

– Сам принцип проведення конкурсу передбачає певне очікування, адже кандидатуру на конкурс визначає редакція. Колектив нашого національного інформагентства «Укрінформ» та керівники регіональної редакції вирішили, якщо такий конкурс існує, то наш кореспондентський пункт у Вінницькій області достойний відзнаки.

Наталія Журбенко будувала кар’єру у Києві – газети, журнали, громадська діяльність, робота в інформагентстві. Згодом, за сімейними обставинами, чотири роки тому довелось полишити роботу у столиці та повернутись до рідної Вінниці. Продовжувала працювати в агентстві дописувачем. Досвід, бажання та відчуття потреб часу підказали їй необхідність розбудови корпункту «Укрінформу», який на той налічував лише фотокора – Олександра Лапіна. Посаду кореспондента скоротили, оскільки керівництво у Києві вважало корпункт безперспективним. Наразі у штаті представництва агентства на Вінниччині – фотокор та два журналісти. Офіс агентства розташований у центрі міста по вулиці Соборній 72. А авторські матеріали Укрінформу цитують вінницькі та столичні ЗМІ.

– Вінниччина – інформаційно насичений регіон. Багато подій, інформаційних посилів, талановитих та активних людей – все, що тут відбувається, цікаве не лише місцевим, а й усій країні. Навела аргументи – керівництво прислухалось, врешті, корпункту у Вінниці вирішили дати шанс. З часом корпункт отримав «прописку», став стаціонарним. Обсяг роботи збільшувався і якісне інформаційне обслуговування регіону потребувало розширення штату. Цьогоріч до нас приєдналась журналістка Антоніна Мніх. І робота «закипіла» – можу радіти – нас знають, читають, нашій інформації довіряють.

Повертаючись до Вашого запитання, як я сприйняла перемогу у номінації?.. Погодьтесь, це ж не конкурс краси, де сльози на очах, вигуки «вау», блискітки «з неба» сиплють на голову… Звісно, такого не було, адже це професійна номінація. Тут конкурсна комісія зважує всі аргументи та професійні якості кандидатів, аби колегіально визначити переможця.

– Готуєтеся до церемонії нагородження?

– Нагородження відбудеться 22 серпня у приміщенні Вінницької облдержадміністрації – без червоних килимів та вишуканих вечірніх вбрань. Але урочисто, за участі керівництва області та у присутності інших лауреатів. Дрес-код кожен визначає сам, але, певне, що церемонія зобов’язує до ділового стилю. Оце й уся моя підготовка. Лауреати отримають символічні статуетки, а фотографії переможців конкурсу «Людина року» у різних номінаціях можна буде побачити на обласній Дошці пошани, що розташована біля концертної зали «Плеяда». На цій Дошці пошани до мене побували світлини моїх колег-журналістів як із комунальних, так і з приватних видань. Це свідчить про незаангажованість конкурсу та об’єктивність журі. Певна, що всі, хто братиме участь у цьому конкурсі надалі – мають шанс.

– Як вибирали фотографію, розмістили портрет чи це сюжетна зйомка?

– Із відбором фото – ціла історія. Кожен із номінантів світлину надає сам – спеціальних колективних фотосесій не організовують. Як на мене, вибір фотографа був очевидним, – кращого за нашого штатного фотографа Олександра Лапіна, переконана, не має! Ми, кожен окремо, розмірковували, яким чином оформити композицію, щоб фото сприяло «рекламі» «Укрінформу», адже, насамперед, я є представником агентства. До того ж, напередодні тієї фотосесії, керівництво дало завдання активніше популяризувати наше інформагентство. І вранці, не змовляючись, ми вирішили сфотографувати мене біля офісу, на фоні вивіски, що на фасаді. Цікавий ракурс Саша підібрав – він взагалі не просто хороший фотограф, а і гарний психолог, і людина із тонким смаком. Відтак, портрети у нього виходять світлі, позитивні, розкривають внутрішній світ людини. Тож моє фото на Дошці пошани, в першу чергу, – це реклама інформагентства!

– Як відреагували колеги по журналістському цеху на Вашу перемогу в номінації? Як на Вас вплинула ця номінація?

– Колеги – люди творчі, тому з цього приводу було багато емоцій. Дякую усім, хто поздоровив мене «лайками» та коментарями у ФБ, підтримав щиро і відверто, висловив симпатії та дружню підтримку з цього приводу. І особливо хочу подякувати тим, кому здалося, що я десь недопрацювала. Вони мене стимулюють до вдосконалення, і це добре. Бо ж кожному із нас завжди потрібен «допінг» для руху уперед.

Як вплинуло… Певне, що журналістику найближчим часом розмінювати на щось інше точно не буду! Журналістика, на мій погляд, не приймає людей випадкових. Кожен із нас, як та зірка на небі, – щось «підсвічуємо», десь спрацьовуємо, як дороговказ, викликаємо захоплення і вислуховуємо нарікання на чиюсь нещасливу долю… Наше слово змінює свідомість та світ. Але і відповідальність на нас – чимала. Для тих, хто потрапив у професію лише тому, що вважає її модною, престижною – це занадто великий тягар і з часом ці люди його не витримують, йдуть на інші «хліби». Я свій вибір зробила давно.

– А в журналістиці Ви вже скільки?

– … 16 років! Поки що не уявляю себе в якійсь іншій сфері діяльності. Але знаю журналістів, які знайшли себе у підприємницькій діяльності, відкрили магазини, кафешки, і досить успішно ведуть бізнес. Журналістика – професія творча, і передбачає постійну роботу мізків. Бізнес – та ж творчість із невеличким додатком інших якостей – підприємливості, зваженості…

– Коли відчули, що це ваша професія, із чого все почалося?

– Не мала й гадки, що буду журналістом. Вивчала психологію, хотіла працювати за спеціальністю. Освіту здобула, а виявилось, що ринок праці вузький – загальноосвітні навчальні заклади (у дипломі була відповідна «приписка»). Випадково зустріла знайомого, який запросив на телебачення. З телеканалу «Селбанго» і розпочалась кар’єра у журналістиці. Навичок – жодних, камери боялась, перші зйомки у студії нагадували знайомий багатьом жарт «Кролики – не лише цінне хутро….». Моя українська мова теж подобалась не всім глядачам… З часом – минулось, прийшов досвід і впевненість.

– Починали із телебачення, а наразі – власкор інформагентства. Як вдалося «переключитися» із таких різних видів журналістики?

– Єдине, де ще не працювала – радіо. І тематичні напрямки роботи теж спробувала різні – профільні журнали – від глянцю до логістики, транспорту, енергетики. Київ подарував чимало знань і досвіду. Працювала у громадській організації, що проводила журналістські розслідування, у медіа-холдингу, що випускав газету англійською мовою про події в Україні для іноземців. Абсолютно різні формати, специфіка, стиль та правила, які встановлював редактор. Але це гарна професійна школа, контакти та зв’язки у різних сферах – найкращий журналістський «багаж».

– Робота журналіста у столиці та у регіоні – є різниця і особливості?

– Звичайно. У Києві, як правило, і наше інформагентство не виняток, журналісти «профільні» – економіка, кримінал, політика, культура, спорт. Кожен журналіст – фахівець у своєму напрямку і співпрацює із відповідними до його теми структурами. На мої плечі «поклали» ПЕК (паливно-енергетичний комплекс – нафта, газ, вугілля, енергетика), відтак, спрямованість була на економічну журналістику. Жартувала, що «сиджу на газовій трубі».

Але в області – це розкіш, тут потрібно бути універсалом і відчувати потреби столичного читача. Власкору доступний весь інформаційний потік, але новини розглядаються з точки зору їх цікавості для всієї України і, навіть, світу, бо сайт перекладено російською, англійською, іспанською та німецькою. Новина з регіону має бути топовою і щоб заголовок «чіпляв»! Не обов’язково рейтинги переглядів набирає кримінал – позитив сприймається краще. Наприклад, новина Укрінформу про регулярний автобусний рейс «Село Заболотне – Париж» цитувалась не лише у місцевій пресі, а й по ній знімали сюжети всеукраїнські канали.

Другий приклад. У липні брала участь у звітах районного керівництва перед губернатором Вінниччини і у Ямпільському районі дізналась про ініціативу сільської голови з села Цекинівка. Креативна жіночка випустила футболки із надписом «Я люблю Цекинівку» – слово «люблю» було у вигляді сердечка. Так ці футболки не продавались, а видавались за активну участь у волонтерських роботах на користь територіальної громади. Селянам сподобалось, бо ж влітку футболка – гарний подарунок. Тож люди, особливо молодь, «бігали» за сільською головою і просили роботи. Я пригадала подібні футболки з написом «I love New York!» і пораділа за Цекинівку.

– Багато часу, з огляду на специфіку роботи, Вам доводиться працювати із політиками та чиновниками. Чи важко це – спілкуватися з ними по-товариськи, а потім писати про них навіть те, що їм може не сподобатися?

– Може різкувато, але ніколи «не лізу у душу» й «не лижу комусь дупу». Пишу так, як є. Можлива літературна правка, адже людина може бути висококласним фахівцем у своїй галузі, але не оратором, красномовцем. Формат інформагентства не передбачає кулуарних пліток, домислів – тільки факти. А хіба ж факти можуть подобатись чи ні? Що є – то і є, не приховаєш. А щодо товариських відносин із політиками та чиновниками… Кумою поки що нікому не стала.

Взагалі намагаюсь не давати нікому однозначних оцінок, ні по життю, ні у публікаціях. Кожна людина має білу і чорну сторону, які не можна розглядати окремо – як позитивне чи негативне, – це як Інь та Янь – нерозривна сутність. І багато залежить від того, якою ти цю людину побачиш, але у будь-якому випадку думка завжди суб’єктивна.

Якщо писати про конкретні вчинки чиновників – тут, як вже вказувалось, «говорять» факти, і розподіл на чорне та біле доречний. Не писати про недолугі вчинки, замовчувати помилки, які впливають на долю мешканців села, міста, району, області, якщо ти вже про них знаєш, – безглуздо, адже все таємне рано чи пізно стає відомим, і якщо не ти, то хтось інший знатиме і про це напише. Боротись за пальму першості у «правдорубстві» інколи теж не зовсім вірна позиція, адже інколи потрібно витримати паузу, дізнатись додаткову інформацію, дочекатись документального підтвердження, тому що «фейкові» новини теж ніхто не відміняв: в інформпросторі чимало провокацій, неперевіреної інформації.

Наприклад, на підтвердження моїх слів пригадаю новину про те, що гривня була визнана найкрасивішою валютою у світі – тему «підхопило» чимало видань, серйозних видань. Надалі виявилось – новина не підтверджена, на кшталт «одна баба іншій сказала».

Була й у нас ситуація, коли журналіст взяв інформацію із «Фейсбуку» про те, що Жерар Депардьє із одним місцевим фермером домовилися про спільні контракти, і фото фермер із Депардье в себе на сторінці розмістив. Столична редакція зв’язувалась із власкором у Парижі (агентство має 11 корпунктів за кордоном) і з’ясовувала графік візитів французького актора, чи бува не відвідував він нещодавно Україну. Попрацювала і фоторедакція, довівши, що фото – майстерний колаж. І подібне може статись із будь-ким, якщо сумнівну інформацію сприймати на віру, без перевірки.

– Скільки часу Ви приділяєте роботі, як взагалі проводите день, аби все встигнути?

– Прокидаюся о 6-ій ранку, готую сніданок та обід своїй доні, збираюсь сама, «кидаю» повідомлення на сайт інформагентства. Далі – поточна робота, пов’язана не лише із відвідуванням прес-конференцій, заходів чи пошуком інформації з інших джерел, а ще зустрічі, які потрібно провести, скажімо, для напрацювання нових контактів. Завершується мій робочий день в офісі приблизно о 19-ій годині. Як кожна мама, готую вдома вечерю, цікавлюсь у дитини, як пройшов її день. Технічно я завжди «он-лайн» – спілкуюсь із донькою протягом дня постійно через відповідні сервіси, тому виховання у мене процес цілодобовий. То ж коли доньці потрібна моя порада, підтримка – усе вирішується негайно. Для мене, в будь-якому випадку пріоритетом, звичайно, є родина, тому що її не замінить жодна робота. Швидше мені не вистачає часу на особисте життя. Інколи пишу тексти вночі, буває, що не встигаю вдень опрацювати весь масив матеріалу. Певне, мій графік не особливо відрізняється від графіку моїх колег.

– Ваша донька не планує продовжити журналістську «династію»?

– Ні, категорично. Дивлячись на навантаження, вона авторитетно заявила: «Ще не вибрала, ким мені бути, але точно не журналістом!». Хоча хист у неї, безперечно, є – у її віці я так майстерно не вміла викладати свої думки на папері. Вона пише есе, невеличкі оповідання і навіть детективи…

– Скільки часу можна залишатися у журналістиці?

– Скільки Бог дасть. Є люди, яких з редакції вперед ногами виносять. Я це кажу не з ціллю пожартувати, бо таке явище є. Знаю журналістів, які все життя пропрацювали, і ще працюють у журналістиці, і на рівних конкурують із набагато молодшими колегами. Налаштована позитивно, відтак, бачу багато талановитої молоді, яка стимулює розвиватися, не дає стагнувати. Знаю, що буду у журналістиці стільки, скільки мені це буде цікаво, скільки буде бажання, вистачить ресурсу, скільки відчуватиму, що це потрібно не лише мені, а й іншим.

– На Вашу думку, журналістська солідарність – це міф чи реалії?

– Можливо, хтось вважатиме мене ідеалісткою, але для мене це реалії. Часто журналісти розділені між собою – за специфікою діяльності, темою, видом роботи. Але якщо з’являється резонансна тема, що хвилює громадськість, про якусь кричущу несправедливість, коли потрібна допомога саме журналістів – гуртуються всі. В нас не має іншої зброї, ніж слово, яке може комусь не подобатись. І тоді на нас «вішають ярлики» продажних, непорядних, самовпевнених. Проте, ми просто виконуємо свою роботу, як дзеркало, відображаючи дійсність, настрої суспільства. І, якщо «заслуговуємо» на таку критику, значить, виконуємо її добре. Бо інших аргументів, крім оціночних суджень, наші опоненти навести не можуть.

Професія журналіста нагадує мені мушлю з перлинкою – зовні закрита і захищена, а всередині – м’яка «сутність» і – несподіванка, сюрприз. У кожного ця перлинка особлива, як подарунок долі, як карма. Ті, кому дарована ця перлинка – журналісти, інші у професії не затримуються.
 


 vinnitsaok.com.ua

Вінниця

Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.


Loading...

Коментарі

Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.

система комментування CACKLE

Вибір редакції

Лют
16
Голова Тернопільської обласної ради Віктор Овчарук стане кандидатом медичних наук

Захист дисертації відбувся 9 лютого 2018 року у Івано-Франківському національному медичному університеті. Тема дисертації: Клініко-патогенетичні аспекти діагностики та профілактики плацентарної дисфункції.

Лют
10
На Тернопільщині крадуть ліс (фото)

7.02.2018 р. близько 12.00 г. представниця «Автомайдану» Ірина Ванат із працівниками Монастириського райвідділу Нацполіції та місцевою активісткою на узбіччі між м. Монастириська та «Фільварками» зафіксували транспортний засіб марки DAF. Машина стояла без водія на мигаючих «стопах», її кузов був завантажений лісовою продукцією.

Лют
09
Сьогодні Тернопіль відвідає відомий історик Ярослав Грицак

У п'ятницю, 9 лютого, о 11.00 Кафедра історії України ТНПУ ім. В. Гнатюка запрошує на зустріч з відомим українським істориком, доктором історичних наук, професором Ярославом Грицаком, яка відбудеться на історичному факультеті в 1008 аудиторії (вул. Громницького, 1а)

Січ
31
Нестор Миколюк усе життя боровся за власні мрії, за чужі долі, за рідну Підволочищину

Його життя було схоже на нескінченну боротьбу – за власні мрії, за чужі долі, за рідну Підволочищину. Нестор Миколюк, перебуваючи на високих посадах, завжди уникав політики, натомість вболівав за ввірену йому роботу як справжній український господар. Ще встиг торік відсвяткувати 70-річний ювілей, побачити, як стали студентами двоє старших онуків. Мріяв діждатися, як вступить до вузу найменша внучка-випускниця. Однак секундомір його життя раптово завмер…

Реклама

 Головні новини України і Світу.

 

Загрузка...
Загрузка...
Афіша фільмів на KINOafisha.ua

НОВІ КОМЕНТАРІ


пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ Orphus

Locations of visitors to this page

parkovka.ua

Зроблено web-студією