Популярне

Костянтин Холодов: «В окопах немає атеїстів, в окопах моляться усі…»

На початку вересня Костянтин Холодов, священик Української православної церкви (Київський Патріархат), головний капелан зони проведення АТО, був у Києві у справах. Редакція КНК Медіа домовилась про зустріч з цією непересічною особистістю, яка відбулась у Михайлівському монастирі.

Для священика Костянтина Холодова бути капеланом — це більш ніж покликання. Це як кожен день дихати, це життя, це те, що не можна відділити від самого себе…

— Як до Вас треба правильно звертатись?

— Звертатися до мене як завгодно можна, я не ображаюсь: мені Костя кажуть, чи Костянтин. Взагалі в української традиції прийнято звертатися до священика пане Отче. Або Отче, але це не дуже коректно, бо ми в молитві «Отче наш» звертаємось Отче. Так що Пане Отче, то буде правильно.

— Ви відома людина. Як вас більш знають — як капелана армії чи цивільного священика?

— Наскільки я відомий? Я не знаю, я не цікавлюсь своєю відомістю. Воно мені не треба. Я роблю свою справу. Я служу, в мене є своя парафія у київський області, у селі Гурівщина, там моя паства. Там мої «бабусі та дідусі», діти. Я їх люблю, вони мене люблять, ми молимось, в церкві збираємось, служби служимо, так що я і цивільний священик і військовий водночас. Доки ще не вигнали не звідси, не звідти. Роботи багато.

— Про Вас багато пишуть, наприклад, є така стаття з донбаського ресурсу, де Вас критикують.

— Московський патріархат?

— Так.

— А, ну то таке… У нас взаємні почуття. Я їх критикую за їх позицію: не громадянську, абсолютно безвідповідальну стосовно їх пастви, до церкви — дурять народ вже 23 роки. І я про це говорю і буду говорити. Якщо колишньому Митрополиту колись вдавалось між крапельок в дощ пробігати, то тепер взагалі їх нова позиція абсолютно нелюдська, антидержавна, антицерковна. Тому я не буду стримувати себе в емоціях щодо до них.

— В Донецьку рік тому в церкві батюшка закликав паству вступати до «Новоросії». Це ж пропаганда?

— Воно так і є, Московський патріархат для того тут і лишили у 1992 році, щоб вони якось посприяли відновленню цього гнилого совка, який сьогодні хочуть вже відновити на теренах колишнього радянського союзу. Звісно, це пропаганда. У них така функція і вони її виконують, я не знаю що з ними буде далі й навіщо воно буде треба, але зараз вони діють саме так. 

— Що таке є військовий капелан? Є ж різні релігії — як вони поруч співіснують?

— Капелан — це термін. Довго розповідати відкіля він взявся, але ми від цього терміну відійшли. Все ж таки є військовий священик. Капеланство є різне — тюремне, госпітальне, академічне і, власне, військове. Все це вже є сьогодні, а оскільки з’явилась потреба ще у військовому, то працюємо і ми. Нашим воякам потрібна підтримка. Зараз вирішується доля країни і саме вояки її вирішують. Тому зараз весь наш потенціал, нашої церкви, нашого воєнного управління спрямований на підтримку армії.

— Як капелан Ви повинні кожен день давати бійцям надію. Так?

— Так, але не тільки надію. Бувають такі випадки, що самому певною мірою буває страшно. Але ні в якому разі не можна показувати цей страх. Тому що коли ти віриш у Бога і тобі стає страшно, то що казати людині, яка ще не окріпла у вірі? Їй не можна показувати, що ти боїшся. Дійсно, треба давати надію. Треба показувати свою спокійну позицію до небезпечних речей, власне, сама віра в Бога заспокоює. На Майдані теж було страшно, але я був там і нікуди не тікав звідти й не збирався.

— Тобто віра — це надія?

— Віра — це віра, надія — це надія, любов — це любов.

— Коли трапляється щось серйозне ми всі починаємо вірити.

— Як казав класик, не буває атеїстів в окопах. Не пам’ятаю хто. Потім відомий співак Єгор Лєтов це переспівав.

— Я виросла з піснями Єгора Лєтова, він був дуже цікавою людиною.

— Я теж на ньому виріс! Це один із моїх улюблених співаків, я  часто співаю його пісні під гітару.

— Хлопці йдуть до бою і не знають, повернуться чи ні. Що Ви їм кажете?

— Люди їдуть з дому і не знають, повернуться чи ні. Люди йдуть на роботу і не знають, повернуться чи ні. Вони втішають себе, що повернуться, але не всі повертаються. Одного блискавка може вдарити, другого авто може збити, іншого струмом може вбити.

Захист Вітчизни — це справа почесна, це наша визвольна війна. У нас нема вибору! Багато людей ідуть свідомо, йдуть, віддаючи найдорожче — своє життя.

Багато вертаються каліками, але все одно йдуть, розуміючи, що таке може трапитись. Просто на війні більше небезпеки. Тому підтримка священика обов’язкова. У людини трапляються такі розпачі, бувають якісь такі думки: «Навіщо я сюди прийшов? Київ живе своїм життям, ресторанами, піснями та фейерверками. А я собі тут чогось сиджу в окопі». Цій людині треба пояснити, що ми тут для того і є, щоб там люди якось жили. Ми для того тут і перебуваємо, щоб Київ жив своїм життям. Може та людина, котра сьогодні на дискотеці, працює саме для того, щоб у нас тут сьогодні були ті самі берці, допомагає волонтерам якимось чином. Священик повинен підібрати ті слова, які бійця заспокоять. Повинен прихилити небо для нього. Повинен служити йому всім серцем, бути всім для всіх, як сказано у святому письмі.

— Багато молодих людей в АТО?

— Так, але мене це не вражає. Мене вражає, що багато дійсно старших! Там є такі діди під шістдесят та й ще старші. Знаю одного, йому 58 років, другому під 70, і їх досить багато. Ось що мене вражає! Справжня «дідівщина»!

— Хто більш до вас підходить - молодь?

— Нема різниці. Там всі вірять в Бога. Нема такої людини, яка б не вірила. Є різні релігії, всілякі конфесії, але атеїста, котрий сказав би що Бога не існує, немає. Не зустрічав таких.

— Багато капеланів працює?

— Мало. От у нас була перша ротація 32 і 10 священиків постійно там, друга ротація у нас понад 60 священиків, тобто навіть 70 капеланів, бо десять перебувають на постійній основі там. Все одно мало, не дивлячись на те, що є греко-католики там, є протестанти, мало.

— А є мусульмани?

— Наскільки я знаю, мені казав Саїд Ісмагілов, що вони створюють зараз мусульманську капеланську службу, але я особисто не зустрічав.

— Війна — то є війна, люди втрачають своє людське обличчя.

— Маєте на увазі психологічні травми? Буває.

— Ви допомагаєте у таких випадках?

— Ні, я, звичайно, намагаюсь людині взагалі пояснити, що важливо залишатися людиною у всіх обставинах, не втрачати людську подобу, але я не знаю чи є результат від цього. Ті люди, ті військовослужбовці, з якими працює саме мій підрозділ, — я не бачу там серйозних психологічних порушень.

— У вас на фото багато чотирилапих друзів. Як у них доля складається?


— Є трохи... Ну як складається? Там багато бродячих собак, їх господарі повиїжджали, а вивезти собаку з собою не було можливості, вони їх і повідпускали. Ті прибиваються до наших військових, до наших підрозділів, там і живуть. Є таке, що цуценят приносять, дарують, підкидають на блокпости. Багато різного. Майже в кожному підрозділі, навіть у самому маленькому, є і кіт, і собака, та ще й не один.

— І як вони відчувають себе, це ж війна?

— Собаки, між іншим, перші реагують — перед тим, як падають міни, вони перші відчувають. Так що для багатьох вони талісмани.

— Ви в людей вірите?

— Що не можливе для людини, то можливе для Бога. І навіть найгірша людина може стати людиною найкращою. Людина створена для того, щоб змінюватися, преображатися. От недавно було свято Преображення, нам Господь показує, що людина може змінитися. Людина може змінитися настільки, що буде сяяти. Тому я завжди вірю в людину — це вінець творіння Божого. Як же в нього не вірити? Вірю, часто розчаровуюсь в людях, але маю сподівання, що людина, навіть найгірша, може стати найкращою.

— Вірите в нашу перемогу?

— А перемога буде за нами, бо в нас вибору немає. Перемога просто буває різною — буває якийсь бліцкриг, коли налетіли та розбили, а буває перемога, яка має багато ступенів різної боротьби, зокрема такої, яку ми сьогодні маємо — не тільки фронтальна, а й економічний спротив і т. д. Я того всього не знаю і не розумію, в мене трошки інший фах, але я довіряю тим людям, які сьогодні цим займаються. Я довіряю військовому командуванню, довіряю нашим військовим, після того, як я побував там, у тій зоні. Багато, звісно, незрозумілих для мене речей, але нема іншого виходу, як мати віру.

— Наостанок таке прохання: побажайте щось нашим мирним громадянам.

— Бажаю бути небайдужими до того що відбувається. Я вже говорив у всіх інтерв’ю і буду говорити — не можна бути байдужими. Зараз пишеться історія України, всі ці події увійдуть у неї великими кривавими літерами, можливо для когось вифарбуються й золотими. Намагайтесь потрапити на цю сторінку історії, потрапити хоч як, бути причетним до того, мати якесь відношення: допомогти армії; допомогти тому, хто допомагає армії; допомогти тому, хто допомагає тому, хто допомагає армії; допомогти переселенцям. Бути небайдужими! Допомагати сиротам — багато дітей залишилось без батьків через цю війну, шукати собі роботу саме в цьому напрямі. Не просто ходити на роботу, платити податки. Зараз зовсім інший час! Ми повинні разом робити нашу історію.

Ткаченко Юлія
Всі статті автора

Суспільство

Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.


Коментарі

Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.


Вибір редакції

Бер
27
У чому різниця між просеко та шампанським

Просеко та шампанське — два популярних види ігристих вин, які часто асоціюються зі святковими подіями та особливими випадками. Мають спільні характеристики, які роблять їх досить схожими, але водночас різними. Кожен напій може похвалитися власними особливостями.

Бер
18
Наукова установа в Тернополі проводить збір книг для Херсону

З нагоди відзначення 210-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка та з метою поповнення бібліотечних фондів, формування книжкових поличок в укриттях та наповнити книжкові полиці в Херсонській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара.

Лют
19
Які перспективи освіти в Україні в майбутньому?

Мати можливість планувати далі, аніж на наступні декілька місяців – це велика розкіш для середньостатистичного українця, який перебуває в режимі виживання, боротьби та невизначеності. Але є багато соціальних сфер, які під впливом війни починають змінюватися вже сьогодні. І чи будемо ми готові до нових реалій, коли ці зміни заведуть нас у глухий кут і вимагатимуть термінових реформ? Наприклад, яким ви бачите майбутнє української освіти, яка напряму залежить від народжуваності дітей? В 2000-х роках ми досягли відносної стабільності у своєму економічному та політичному розвитку. Саме завдяки цьому внормувалося і питання народжуваності. З ростом рівня життя зросла і народжуваність, яка в 2012 році досягла позначки в 520 тисяч немовлят.

Реклама

НОВІ КОМЕНТАРІ


parkovka.ua

Зроблено web-студією