Популярне

Рівненський полковник у відставці: про війну, працелюбство та нову Україну

Івану Івановичу Гончаренку виповнилося 89 років – років, у яких лишилось багато сили, незламної віри, надії та справжньої мужності. Цей дідусь - Заслужений автомобіліст України, спортсмен, педагог, полковник у відставці, який має 32 бойові нагороди.

Чоловік розповів про свій непростий та насичений життєвий шлях, працелюбство та побажання незалежній новій Україні.

-    Де ви народились та де були, коли розпочалась війна?

- Народився я на Полтавщині, там і вчився у середній школі – до війни. Закінчив сім класів, а тоді розпочалась війна у 1941 році. Спочатку ми з хлопцями рили окопи, а потім працювали хто де: хто вдома, хто в колгоспі. Тато на фронті був, мама вдома. Молодь тоді вивозили у Німеччину, а мене - аж тричі. Втікали, місяць ішли з хлопцями додому. Їли те, що змогли вкрасти. А потім нас піймали і кинули у так звану «камеру смертників». На три доби дали хліба і піввідра води на трьох. Тоді прийшов німець і дав наказ: щоб полонені вирили кожен собі могилу, а вранці - розстріляти. Нам тоді дали по лопаті, ми в  тому лісі вирили по 60 см кожен. А там почалась стрільба, і ми  давай втікати. Хто як міг – втікли через вікна. Так врятувались. А в 1945 році німці відступили. 

- Чим тоді ви займались?

- Ми собі з хлопцями поробили саморобні карти і грали у вільний час, поки по господарству нічого не треба було робити. Я орієнтувався по сонцю, коли треба додому корову доїти, бо ж годинників не мали. Тоді я пішов додому. А потім дивлюсь – німці їдуть і хати горять. Хлопці почали за снопи ховатись, а їх розстріляли всіх. Я втік у ліс. Отак і вижив. Німці попалили хати і сараї. Я потім повернувся через дві доби і побачив, що мої голуби теж врятувались – вилетіли. Через два дні мене забрали допомагати солдатам – будувати переправу. Ми її десь три доби будували. Тоді я почав із товаришем рити землянку собі. Мені тоді ще 18 навіть не було, але я знав, що мене заберуть в армію.

Тоді вже скоро нас  викликали у сільраду, нас 24 було. Довелось йти пішки на Полтаву – десь 40 кілометрів. Нас тримали у тюрмі, бо не було де, а там – холодно дуже. Потім забрали нас у Зенітно-артилерійське училище. Тоді вперше я побачив Москву, бо до цього навіть уявлення не мав, що це таке.

- Ви ж і Варшаву визволяли? Розкажіть про це.


- А потім у 1944 році вже почалось: «За Сталіна!», «Ура!», «Вперед!». Нас вже одягали і кормили добре. Потім ми переходили Віслу, були в Бресті, Празі, тоді визволяли Варшаву – це вже був справжній бій. У мене тоді було перше поранення.. Після війни я продовжив службу – ще вісім років служив. Потім мене направили сюди, у Дубровицький район, викладати у середній школі. Я проходив курси – у мене ж педагогічної освіти не було. Але викладав і фізкультуру, і військову підготовку, іноді заміняв географію та історію. Мої учні тепер стали й інженерами, і лікарями. Потім забрали мене працювати начальником паспортного столу, але я там побув 3 чи 4 місяці і вирішив, що то жіноча робота. І захотів піти у карний розшук, був в управлінні Дубровицького району, Костопільського та Здолбунівського районів. А потім почали будувати «Азот», то мене направили туди. Потім ще у Радивилові був на заводі, на хлібокомбінаті. Я багато злочинів різних розкрив.
Але на паради вже не ходжу, по хворобі – ноги вже не ті. Та й нас не вважають вже героями. Лишилось нас одиниці, немає вже нікого.

Іван Іванович дуже переживає за долю нашої держави, адже «не з фашистами ж воюємо, а брат брата вбиває»:

- Не лише українцям, а й всьому людству хочу побажати світлого і мирного неба над головою. Щоб це пролиття братської крові припинилось. Наше майбутнє – в руках народу. Люди самі здатні все змінити. 
 

Дана Гарасюта
Всі статті автора


Вибір редакції

Гру
04
Тернопільский інститут: перезавантаження 2.0, Або полювання на відьом і відьмаків триває

В горезвісному Тернопільському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти продовжує свою роботу комісія із люстрації кадрів, мета якої – повне і остаточне очищення колективу інституту від комуністично-медведчуківсько-путінської камарильї, яка впродовж років підступно розвалювала не лише цей заклад, але й систему шкільної освіти області в цілому.

Гру
04
Одразу двоє представників Тернопільщини взяли участь у конкурсі «Кращий бухгалтер України – 2017»

Брати Юрій та Павло Іванечко 30 листопада відвідали найпрестижнішу подію року конкурс «Кращий бухгалтер України» що відбувся у Києві. Незмінними організаторами конкурсу є Бухгалтерський клуб Баланс та інтернет-ресурс Uteka, конкурс відбувається за підтримки Міністерства фінансів України та Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Про сам конкурс та участь у ньому поспілкуємося із учасниками.

Лис
21
«Не потрібно вести людей, вони самі знають куди йти», - майданівець з Тернопільщини – владі.

Сьогодні у Тернополі представники громади і влади вшанували учасників обох Майданів. Дійство під пам’ятником Небесній Сотні було традиційним – відслужили міжконфесійну панахиду, формальне слово сказали керівники міста й області. Серед 2-3-х сотень присутніх – майданівців вкрай мало. Не аналізуємо чому, спілкуємось з одним із них.

Лис
13
Тернопільська бізнес-тренер: «Репутація – це бізнес-інструмент»

На її сторінці у Фейсбук – довгий список занять. Вона допомагає розвивати бізнес, волонтерить у «Ноєвому Ковчезі», займається благодійністю. Олена Дейнека – кандидат економічних наук, доцент економічного університету, координатор кількох бізнесових і волонтерських проектів. Після 23-х років викладання у вишах зрозуміла, що може втілити свої вміння у цікавіших речах. Чим живе сьогодні бізнес-тренер, підприємець і просто людина з великим серцем?

Лис
06
Тернопільський поет ніколи не зупиняється і нічого не боїться

У 2010 р. мистецькі кола Тернополя сприйняли його як чужинця, що керуватиме культурою міста, до якого переїхав не так давно. Він кинув виклик непростому середовищу і зовсім скоро змусив зважати на свою думку. До переліку його талантів додався ще один – управлінський. Шкода, що нині за посадою начальника управління культури та мистецтв Тернопільської міської ради, який завжди дасть інформації на потрібних для синхрону 30 секунд, молоді журналісти часто не бачать масштабу особистості Олександра Смика. Зізнаюсь, останні роки й сама грішила короткими коментарями, які може дати чиновник новинарю, адже він – ходячий інформпривід.