Популярне

Олександр Марченко: Надія – є. І живе вона зараз тільки в сім’ї…

Він шукає свободу в творчості, вже багато років живе на дві країни – Італію та Україну, пише вірші та не любить носити шаровари. Про українську еміграцію в Італії,  можливості для талановитих українців на Батьківщині та особисті переживання людини, яка побачила Україну і зовні, і зсередини, розмовляємо з відомим поетом, музикантом, бардом та виконавцем власних пісень Олександром Марченком.

 

 

 

 Олександре, Ваше життя можна розділити на «до Італії» і «після Італії». Чи погоджуєтесь з таким твердженням і чи справді все кардинально змінилося після виїзду за кордон?

 Напевно, у будь-якої людини змінюється життя, коли вона на тривалий час міняє місце проживання. Спеціально не  кажу «емігрує», бо в мене і в моєї сімї  ніколи не було наміру поїхати за кордон на завжди. Вперше виїхав з України на заробітки я  в такому віці, коли в житті вже починає щось потрохи складатися.

До виїзду в Італію я працював і в Києві  як лектор-музикознавець у філармонії, був керівником студії авторської пісні в Київському національному університеті ім. Шевченка, і у Львові доводилося працювати, і в Тернополі, звісно. В нашому місті авторська пісня була менш розповсюджена і любителів її було менше. Але все одно були люди, яких це цікавило, тому й у Тернополі ми проводили невеличкі виступи в тісному колі – так звані квартирні концерти.

 

 Що ж все-таки спонукало залишити Україну?

 Моя дружина поїхала першою у 1998 році, я – через рік. Загалом все було досить звичайно, тобто, як у всіх. Схема класична - почалися зміни в країні, стабільності не було,  безгрошівя, не стало роботи. Я знав, що в тій Італії більше жіноча робота потрібна, аніж чоловіча. Але все одно поїхав, хоч не був певен, чим я там буду займатися.

 

 Ви з власного досвіду знаєте, що відчуває людина, яка опиняється в чужій країні серед чужих людей. Як це?

 Є речі, які можна зрозуміти тільки тоді, коли сам їх відчуєш. До цих речей я би відніс такі: по-перше, народження жінкою дитини – чоловік цього ніколи не зрозуміє. Він може любити жінку і дитину, але відчути до кінця переживання жінки він не зможе.

По-друге,  вікові кордони, тобто, при всій повазі і любові до своїх дідусів чи бабусь, ми не зможемо осягнути їхньої мудрості. Старий дід, який працював все життя в колгоспі все одно знає більше  за молодого чоловіка, навіть якщо той вже доктор наук. 

І, по-третє, війна – як би не розповідала людина, яка пройшла війну, про весь той жах,  все одно всього не передасть. Не тому, що цензура є, не тому, що не хоче – не зуміємо ми цього зрозуміти. І от закордон одна з таких речей, які потрібно відчути.

 

 А що можете сказати про наших людей за кордоном, зокрема в Італії, де Вам доводилося бути багато років.

 Українці в Італії – це здебільшого жінки середнього віку. В них є вже діти, в когось і внуки. І от вони залишають сімї, чоловіків і їдуть. Це споріднює. Але насправді дуже багато залежить від конкретної людини. Наприклад, наші жінки чомусь часто дуже погано говорять італійською - все в неозначених формах дієслова. І не тому, що вони нерозумні, адже як нація  ми, в принципі, одна з найрозвиненіших, як стверджують багато іноземців . Є люди дуже здібні до мови, є менш здібні, але коректно на «кухонному» рівні мови може говорити кожен, звісно, якщо є бажання. Чомусь я часто зустрічав, що того бажання не було.

Ще мене дуже дивує, коли наші люди  шукають способи собі ж роз’ятрювати рани душевні. Був свідком, як в Італії жінки замість того, щоб розрадити одна одну,  ще більше жалів наганяли своїми проблемами. Це  така наша загальнонаціональна характеристика. Може тому, що в нас  90 % пісень на «Ой» починаються.

 

 

 

 Що розчарувало в Італії найбільше?

 Дуже прикро і образливо було порівнювати у Неаполі Товариство російської мови  і аналогічне українське  товариство, які знаходяться поряд. Якось російське товариство запросило мене зробити програму про російський романс – вони зібрали публіку, випустили буклет маленький… А от з української сторони - жодних пропозицій. Хоч я без проблем міг би підготувати і програму українських пісень.  Окрім цього в російському товаристві є дуже багато книжок, дарма, що більшість радянських. В українському ж нема нічого  - стіл, бюст Шевченка в кутку і на всю стіну прапор висить. Жодної книжки – чи, може, в нас книжок нема? Чи письменників нема? Хіба це залежить від цензури чи політики?

 

 Часто Україну називають  «холодним краєм», де немає достатніх можливостей для людей. Чи є для Вас Батьківщина такою ж «холодною» ?

 Ні. Звичайно, кожна людина має потребу в теплі. Якби я повертався додому з Італії і тут  постійно було  «холодно», то чого б я сюди їхав? Хоча  справа навіть  не в мені і не в окремо взятому явищі - маленькому чи великому, а справа у відношенні людей і в самій нашій країні. Для того, хто хоче виразитися якомога щиріше, а не просто в черговий раз повторити вже сказане – тепла таки не вистачає в Україні.

 

 Як Ви можете визначити для себе поняття власного патріотизму?

 Мій патріотизм – це коли через два дні відсутності в рідному місті, в рідній країні, тягне додому. Колись я дуже довго мріяв відвідати місто Санкт-Петербург. А коли таки потрапив туди і  мав можливість побачити те, про що багато читав, чомусь дуже захотілося хоч на пів годинки додому. Зрештою навіть зараз, коли і я, і дружина вже маємо «пермессо ді соджорно» (дозвіл на перебування в країні) – до Італії не поспішаємо, поки не змусить фінансова нестача.

 

 Знаємо історію про те, як італієць підійшов до Вас під час гри біля фунікулера і зі слізьми на очах порадив замість великої кар’єри обрати свободу. Що для Вас означає ця свобода?

 В кожної людини є певні моменти, які приємно згадувати  я називаю їх зірковими. Саме це і був один з найзірковіших моментів мого життя. Для мене у цій подіє є  певний момент інтиму. 

Часто складається так, що для того, аби  залишитися собою, зберегти для себе своє «Я», потрібно відмовитися від багато чого іншого. З цим пов’язане поняття, до якого я дуже неприхильно ставлюся – «формат-неформат». Щоб потрапити на більші чи менші сцени треба бути «у форматі». Але багато талановитих людей чомусь зараз підпадають під отой «не формат».  Проте,  щоб  у голосі залишалося тремтіння, яке  власне і впливає на слухачів, треба берегти свою оригінальність. Звісно, при такому підході не просто виживати, але саме це і є свободою.

 

 У Неаполі виконували лише неаполітанські, італійські пісні?

 Ні, коли я вже став трохи більш, так би мовити, знаним, мене запрошували на різні концерти. Навіть на столітньому ювілеї відомої пісні «Torna a Surriento» у 2002 році виступав. Якось на одному з концертів мене попросили виконати щось українське – я й заспівав романс Кос-Анатольського на вірші Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Коли я усно переклав  текст – італійці були здивовані глибокою поезією.

 

  Що особливо любите виконувати?

 Я намагаюся не виконувати того, що для  мене самого нічого  не означає. Тому якщо ви прийдете на програму старого російського романсу чи українських пісень, можете бути певні - мені подобаються ці пісні. Якщо я співаю французький шансон – я люблю ці тексти, я люблю цю поезію. Люблю українську пісню, хоч не подобається носити шаровари і голосно кричати про свій патріотизм.

 

 Чим зараз займаєтесь в Україні?

 Зараз виступаю для людей в Тернополі   на вихідних у «Ковчезі», а в п’ятницю у «Шинку». Інколи виїжджаю в інші міста, коли запрошують як автора чи виконавця. У «Ковчезі», за ініціативи пана Михайла Гросуляка, крім кабаре, хочемо запропонувати публіці й романси, й інші пісні, які мають зміст, яких у нас не бракує, але які зараз рідко можна почути. Можливо, пізніше, коли публіка буде трошки «згуртованішою», ми  зможемо робити тематичні вечори.

 

 І на останок, в чому криється надія для людини?

Я думаю, що надія  у сімї. Особисто я покладаю дуже багато на жінку – через те, що вона м’якша, через те, що вона інше створіння, ніж чоловік і може більше відчувати й розуміти на інтуїтивному рівні. Саме жінка і робить сімю – а тільки в сімї, як на мене, зараз і може відбутися те, що є  по-справжньому справжнім.

 Відео з сайту www.youtube.com

 Фото з сайту www.marchenko.te.ua

 

Аллочка Сердюк
Всі статті автора

Інтерв’ю

Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.


Коментарі

Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.


Вибір редакції

Бер
27
У чому різниця між просеко та шампанським

Просеко та шампанське — два популярних види ігристих вин, які часто асоціюються зі святковими подіями та особливими випадками. Мають спільні характеристики, які роблять їх досить схожими, але водночас різними. Кожен напій може похвалитися власними особливостями.

Бер
18
Наукова установа в Тернополі проводить збір книг для Херсону

З нагоди відзначення 210-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка та з метою поповнення бібліотечних фондів, формування книжкових поличок в укриттях та наповнити книжкові полиці в Херсонській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара.

Лют
19
Які перспективи освіти в Україні в майбутньому?

Мати можливість планувати далі, аніж на наступні декілька місяців – це велика розкіш для середньостатистичного українця, який перебуває в режимі виживання, боротьби та невизначеності. Але є багато соціальних сфер, які під впливом війни починають змінюватися вже сьогодні. І чи будемо ми готові до нових реалій, коли ці зміни заведуть нас у глухий кут і вимагатимуть термінових реформ? Наприклад, яким ви бачите майбутнє української освіти, яка напряму залежить від народжуваності дітей? В 2000-х роках ми досягли відносної стабільності у своєму економічному та політичному розвитку. Саме завдяки цьому внормувалося і питання народжуваності. З ростом рівня життя зросла і народжуваність, яка в 2012 році досягла позначки в 520 тисяч немовлят.

Реклама

НОВІ КОМЕНТАРІ


parkovka.ua

Зроблено web-студією