Файному місту Тернополю – 470. Вдесятеро більше, ніж прожив Шевченко чи Стус, майже вдвоє менше, ніж Кременцю чи Теребовлі. Міста живуть довше, ніж люди, але життя їх рідко буває спокійним чи бідним на спогади.
Якби Тернопіль був літньою тітонькою, котра вечорами згадує прожиті роки, він, напевне, схвильовано б розказував про часи окупації, воєн і нещасть. Ностальгія бриніла б при розповіді легенди про тернове поле. Він тішився б,
розказуючи про свій перший фотосалон, перший потяг, першу гімназію. А як радий через 100 літ зустрітися зі своєю давньою знайомою – панною Крушельницькою. Хоч мовчазна і в бронзі, зате вже його не покине. Щиро, по-дитячому, хизувався б ставом – ну, скажіть, хто ще має в місті справжнісіньке озеро!
Але його вулицями проходять щодня тисячі людей – людей молодих й усміхнених.  Тернополю ніколи жити минулим. І він теж усміхається, дивлячись на матусь з колясками у скверах, на закоханих на лавочках, на школярів на ігрових майданчиках.
Змінювалися прапори і назви вулиць, іноді церкви ставали складами, іноді тюрми – музеями, але дух міста жив століттями і житиме, поки є у світі люди, що гордо кажуть про себе «тернополяни».

Ліна Сват
Всі статті автора