Віщий Олег у всеукраїнській бронзі

Останнім часом мене чомусь тягне до певних абревіатур. Наприклад, три «С». Саме таким — струнким, свіжим, сивочолим — завітав нещодавно до редакції старійшина чернігівських шахів Олег Юрасов.
Ще 1951 року в чемпіонаті України серед юнаків він показав результат, який забезпечив йому місце в збірній республіки у цій віковій категорії.Команда виїхала в Ленінград на першість Радянського Союзу.Поряд з Юрасовим грав майбутній трикратний чемпіон супердержави Леонід ШТЕЙН, надалі один з претендентів на звання чемпіона світу.
Доводилося Олегу Олександровичу виступати в турнірах за участю тоді ще не чемпіона світу з шахів Бориса СПАСЬКОГО, двічі фіналіста чемпіонських баталій , відомого дисидента і блискучого гросмейстера Віктора КОРЧНОГО. Перемагав молодий ще офіцер і в головних обласних змаганнях.
А зараз почав розповідати про турнір у Феодосії, де він представляв наш регіон на П’ятих всеукраїнських іграх ветеранів спорту. Результат можна визнати блискучим — Олег Олександрович у вельми поважній компанії, майстрів спорту в тому числі, виборов «бронзу» аж у двох номінаціях. Тобто іграх із класичним контролем часу (півтори години для роздумів на партію) та в активному форматі (там дається лише п’ятнадцять хвилин). Тільки заключний етап, так званий «бліц»-п’ятихвилинка, чернігівцю не зовсім удався.
— Правиця трохи поболює… — зітхнув Юрасов.
Поясню, що коли кілька десятків ходів треба зробити за 300 секунд, важливу роль грає і проста моторика рук…
І тут ринули спогади.
Майже сорок років тому ми близько познайомилися, коли спільно виступали в команді Чернігівщини на першості України серед спортивних товариств за студентський «Буревісник». Звісно ж, безумовними фаворитами були команди Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя, не кажучи вже про Київ, укомплектовані самими лише майстрами. Причому достатньо авторитетними на той час. Наприклад, одесит Костянтин Лернер мав майже гросмейстерський рейтинг — трохи пізніше він і став «гросом». Та й решта тих козаків за дошкою на 64 клітинки зовсім не були «подарунком».
Про Чернігів, спортивну честь якого захищали три нікому не відомі кандидати в майстри, ніхто всерйоз і не думав. Доки не сталася сенсація.
У чвертьфіналі жереб вивів нас на «перлину біля моря». Авторитети лише знизали плечима — чергова жертва для команди майстрів… Отут і почалося.
Я грав чорними проти сильного, за тодішніми поняттями, майстра Охотника (ім’я, на жаль, за ці десятиліття стерлося з пам’яті, але й прізвище достатньо промовисте). У складному й, зізнатися, гіршому для мене туровому ендшпілі набрався нахабства запропонувати нічию. Партнер сухо відповів:
— Зробіть хід.
У шаховому світі це означає культурну відмову й подальший пошук виграшу.
Але кілька наступних ходів з боку чорних виявилися настільки вдалими, а загрози для білих так зросли, що вже майстер запропонував нічию кандидату. І я лагідно промовив:
— Зробіть хід.
Охотник дуже почервонів, але подітися йому було нікуди. Походив. А я простягнув руку — знак згоди на мирний результат.
Та зовсім інакше розвивалися події за сусіднім столиком. Навколо якого зібрався вже цілий натовп вільних від гри учасників.
Лідер своєї команди Костянтин Лернер спокійно, починаючи з дебюту, «пресував» Олега Юрасова. Але в якийсь момент злегковажив. У мене завмерло серце — чи побачить, за жорсткого цейтноту, Олег Олександрович хід, який відтинає коня супротивника від пішаків і фактично виграє партію?
Він побачив і зробив. Навколо знявся невеличкий галас, швидко приборканий суддею змагань.
Чернігів вийшов у матчі вперед! Тепер усе залежало від юначої дошки. Де від нас виступав дуже талановитий, але зовсім недосвідчений підліток Альоша Запотилок. У надзвичайно гострій позиції, коли на годинниках залишалися лічені десятки секунд, він… забув перемкнути кнопку. Ще трохи — і впаде прапорець, фіксуючи поразку. Я знову завмер, тепер уже від жаху. І тут Олег Олександрович, котрий стояв поряд, невловним рухом переклацнув годинник замість Запотилка. В ажіотажі, який панував навколо, ніхто нічого не помітив.
А за пару ходів Альоша вліпив супернику мат.
Таким чином чернігівська команда стала третьою в Україні — результат, якого від 1976 року ніхто з наших земляків, на жаль, не повторив.
— Я хотів би померти за шаховою дошкою, — сказав мені колись Юрасов. Чиє ім’я, між іншим, варязького походження (первісно — Хельг) і перекладається як «віщий». Олег Олександрович у свої майже вісімдесят рочків дуже успішно змагається в головних регіональних, та й багатьох українських турнірах із набагато молодшими (переважно) суперниками.
Звичайно, є, напевне, високий сенс, коли спортсмен на довгій дистанції переходить у зовсім інший її вимір. Єдине, що побажаю: «Олеже Олександровичу… Не поспішайте».




повідомляє www.hvilya.com/