Вуличні музиканти в Кіровограді

Увечері на вихідних або навіть у будній день на бордюрах вулиці Двірцевій збирається молодь з гітарою, і співає пісні. Біля них скромно стоїть футляр з-під гітари, куди перехожі за бажанням можуть кинути гроші. Що це за хлопці, з якою метою зібралися на Палацовій і яке місце в їхньому житті займає музика «Перша міська газета» вирішила дізнатися, поспілкувавшись з молодими талантами.

Виявилося, що Максим і Міша - ідейні натхненники тусовки на Палацовій - 18-річні хлопці, які просто люблять музику. Вчаться вони в різних закладах, на спеціальностях, які дуже далекі від музики. Максим - студент педагогічного університету, Михайло - машинобудівного коледжу. І в обох немає профільного музичної освіти. Крім цих мізерних біографічних даних ще мені вдалося дізнатися - що це прекрасні молоді люди нового покоління, завдяки яким наше суспільство можна називати європейським.

- Хлопці, розкажіть, як у вас виникла ідея брати гітару і виходити грати на Двірцеву?

Максим: Ми іноді жартуємо, що нашим натхненником було незавидне фінансове становище. Але якщо бути чесним до кінця, то це не єдина причина.

Почалися наші вилазки на Двірцеву влітку рік тому. Ми з друзями вирішили виїхати в місто, пограти на гітарі. Сидимо собі, граємо на центральній вуличці, а потім виникла ідея кинути чохол для дрібниці, як роблять багато музикантів у великих містах. Думаємо, заробимо собі на якусь булочку. А потім подивилися - там і не тільки на булочку вистачить, і вирішили час від часу практикувати такий вид заробітку.

- Я так розумію, музичної освіти немає ні у кого з вашої компанії. Але якось ви знайшли свій шлях до музики. Як це вийшло?

Максим: Любов до музики народилася ще в школі. Одного разу сів за гітару, почав щось підбирати, пробувати грати. Потім був рік музичної школи. Коли батьків не було вдома, я сидів і грав на гітарі для себе, щоб ніхто не чув. Вже дуже соромився своєї гри. Потім почав потихеньку приходити до друзів - грав уже там. Ну а потім ризикнули разом вийти на більш широку публіку. Так я опинився на Двірцевій.

Михайло: Любов до рок-музиці змусила мене взяти в руки гітару. Пішов в ДЮЦ на уроки гри на гітарі. Викладач мене почав хвалити. Це природно мене надихнуло. 2 роки відходив туди. А потім самостійно почав грати, познайомився з однодумцями в плані музики і тепер граю з ними.

- А який у вас репертуар?

Максим: Репертуар у нас різноманітний. Але попсу і шансон граємо не і не співаємо. Ми більше тяжіємо до фатальної культурі. Найчастіше співаємо пісні Сергія Бабкіна, екс-учасника групи «5’nizza». Це великий виконавець. Його пісні - це щось. Вони переповнені прекрасними образами і метафорами, але, незважаючи на це, їх легко зрозуміти. Одним ловом, людина співає про життя, тільки огортає сенс у безліч яскравих образів.

Михайло: Сергій Бабкін - просто справжній. Він щирий, емоційний, вільний в плані вираження почуттів. До того ж у нього дуже оригінальна манера виконання, її ні з ким не сплутаєш.

- Ви двоє - ідейні натхненники. Хто решта людей, які до вас приходять на Двірцеву?

Максим: Я, ще один Максим і Міша - це постійний склад нашої тусовки. Познайомилися ми завдяки спільним інтересам, а саме - завдяки грі на гітарі.

Наше місто маленький, і тут непогано працює сарафанне радіо. Якщо ти займаєшся чимось цікавим і не дуже поширеним, то твої однодумці потягнуться до тебе з різних кінців міста. Так любов до музики, навіть на непрофесійному рівні, подарувала багато друзів і хороших знайомих.

Інші ж приходять, час від часу. Вони дізнаються про нас із соціальних мереж або просто приєднуються, побачивши нашу гру на вулиці. І в цьому все принадність вільного вуличного творчості. Ти вільний прийти або не прийти, співати, грати або просто мовчки посидіти, послухати пісні.

- Як кіровоградці реагують на ваше хобі? Є історії, які вразили до глибини душі?

Максим: Кіровоград - місто кілька інертний і багато мало, що розуміють в сучасному музичному мистецтві. І якщо говорити про нашу гру на Двірцевій, то ніколи відкритої агресії вона не викликала. Байдужі і незадоволені просто проходять повз, а ті, кому цікаво, кидають гроші в чохол, іноді коштують трохи віддалік і слухають. І це дуже приємно.

Найбільше мене вразив випадок, коли до нас підійшла старенька бабуся і кинула кілька монеток. «У мене більше немає, - сказала вона, - Бог більше дасть». Нам так незручно стало, що людина сама нічого не маючи, віддає останнє. Але в теж час прийшло розуміння, що ми робимо щось правильне і хороше.

Михайло: А мені дуже сподобався випадок, коли жінка з дитиною попросила нам зіграти щось для малятка, якої немає і року. Ми зіграли, а маленька дівчинка уважно і зосереджено нас слухала, а потім почала плескати в долоні. Це було дуже мило.

- Дивлюся, шанувальники вашого вуличної творчості вже є. І скільки вдається заробити за вечір?

Максим: Середній заробіток за 2-3 години гри - 100 грн. Коли ж у місті свято, а на вулиці багатолюдно - буває і по 200 грн. заробляємо. Але гроші - це не головне. Адже найчастіше ми збираємося компанією з 5-6 осіб. Це більше внутрішнє тяжіння до мистецтва і цікавого проведення часу.

- Пам’ятаєте свій перший вихід на вулицю? Які почуття і відчуття вас долали?

Михайло: Спочатку було жахливо соромно і незручно. Ми розуміли, що наш рівень гри та співу далеко не дотягує до ідеалу. І це дещо гнітило. Але чим частіше ми виходили грати, тим краще ми грали, краще співали, стали менше соромитися. Тепер, навіть коли ти починаєш розучувати нову пісню і вона у тебе не завжди вдало виходить, що не конфуз. А просто граєш і співаєш. Так ти вдосконалиш себе і своє вміння.

Тепер на Палацовій ми, як у себе вдома. Знаємо в обличчя постійних відвідувачів вулиці. Іноді в соціальних мережах нам пишуть компліменти дівчинки, які бачили і чули нашу гру на вулиці. І мені це шалено подобається.

- Чому плануєте присвятити своє майбутнє?

Максим: Багато говорять, що музикою багато не заробиш. У мене інша думка про це. Зараз я вчуся на політолога, але не виключаю тієї можливості, що в моє майбутнє будуть тісно пов’язане з музикою. Просто я прихильник такої ідеї - якщо ти вмієш щось робити, ніколи не роби це безкоштовно і завжди розвивай ту сторону свого таланту, до якої тягнеться твоя душа. Але життя - є життя. Далі видно буде.

Михайло: Не знаю, чи буде музика єдиним, чим я буду займатися в житті, але місце їй в моєму майбутньому знайдеться, однозначно.

Бесіда з вуличними музикантами була недовгою, але вона переповнила мене гордістю за нашу молодь. Замість пива і пластикових стаканчиків - у них в руках гітари, замість п’яних веселощів - пісні і сміх, замість туманних перспектив - вміння пристосовуватися до світу і бажання бути корисним для себе і своєї країни. Тільки з такими позиціями нам вдасться побудувати Європу в Україні.

www.ugorod.kr.ua/news/2014-07-20-39475.html