Леся Литвинова: я роблю це заради України ...

Тендітна, втомлена, але готова будь-якої секунди мчати на край міста заради когось одного, кому погано.

Я задаю їй незручні питання і отримую прості відповіді. І все стає зрозумілим - чому потрібно це робити, чому важливо вірити, чому не можна нікого кидати, чому потрібно допомагати... Третій рік життя заради країни, тому що в Україні повинні жити щасливо наші діти. Тому що їм потрібно залишити після себе надійну, правильну, благополучну Україну. І потрібно її такою зробити. Сьогодні. Зараз. У цю хвилину.

У Києві зараз сиро і холодно, в її машині напрочуд тепло і затишно - поговорити спокійно можна тільки тут, адже на Фролівській звичайна метушня, люди, багато питань. Півгодини невеликого перепочинку в машині, щоб потім рухатися далі – і ці півгодини Леся присвячує читачам КНК Медіа.

Леся розпочинає розмову сама:

- Переселенці – це люди, що знаходяться в такому ось віртуальному гетто: вони позбавлені багатьох громадянських свобод, вони мають безліч обмежень. Моя мама, наприклад, може отримувати пенсію через будь-який банк, який їй особисто зручний. Переселенці права вибору банку позбавлені – тільки Ощадбанк, де сама закостеніла, громіздка і незручна система. Це просто невеличкий приклад. Тому, коли говорять, що проблема переселенців соціальна, я не погоджуюся - це проблема, спровокована самою державою.

На самому початку війни переселенців брали скрізь і з задоволенням. Пропонувалося житло, робота. Допомоги було дуже багато. Але минув час, а держава так і не взяла на себе турботу і відповідальність за долю переселенців. І все це залишилося на плечах місцевих громад. Природно, що люди втомилися. Це ж як з улюбленими родичами, які приїхали погостювати: спочатку їм, рідним, накривається стіл і дістається все найкраще, а потім вони починають набридати. Ні, вони не стали гіршими, просто зник особистий простір, коли ці родичі раптом оголосили, що залишаються назавжди. Наростає роздратування, починаються негативні розмови про переселенців.

Я точно знаю, що немає ніякого міфічного донецького менталітету, про який так люблять розповідати. Я корінна киянка, у нас тут всього вистачає – і алкоголіків, і наркоманів. Але воно ж своє, рідне, хоча таке ж «понаїхавше», тільки років двадцять тому.

- Як почалася Фролівська?

- Швидше не як, а де - на Майдані. Я тоді була дуже вагітна, але не піти було не можна. Ми тоді свої 15 років чесно заробили. А потім було так – на початку війни подзвонили друзі і розповіли про інтернат зі Слов’янська «Вітрила надії», який до нас евакуювали: у них нічого не було. Ми збирали все, але зберігати було ніде і нам терміново потрібно було приміщення. А тут тільки почни - зупинитися неможливо, люди несли і несли. Ми тоді починали разом з Арсенієм, а він орендував ще в мирний час приміщення на Фролівській. Ми точно знали, що воно пустувало і, оскільки воно нам підходило, ми в нього вселилися.

- Вас звинувачують у зв’язках з Ахметовим, це правда?

- Так, ми пов’язані з «СКМ». По-перше, це їхнє приміщення і ми з ними підписали договір про оренду, так що зв’язок є. По-друге, у нас є складні випадки з якими ми не справляємося. Таких людей передаємо в благодійний фонд Ахметова. Але все інше, що нам приписують – це міф. Фролівська працює дуже просто – ми приймаємо допомогу, ми розподіляємо допомогу. Але цього року ми вже будемо йти від роздачі одягу та їжі, ми будемо «переформатовуватися».

- У 2014 році Фролівська була дуже потрібна, в 2015 році вона підтримала понад п’ятдесят тисяч переселенців - це роки, коли люди масово втікали від війни. Що в 2016 році? Є нові переселенці? Як і кому ви допомагаєте зараз?

- Так, ми надали допомогу десь 50 тисячам осіб. Насправді у нас суворий облік: ми розуміємо, що люди приходять різні. Хтось прийшов один раз, взяв, що йому потрібно і більше ми його не побачили. А є, приміром, цигани. Вони приходять постійно, адже у них великі сім’ї і всі за довідками. Ми не можемо їм відмовити, але ми все одно контролюємо, кому що давати.

Спробую пояснити, як це працює: ми ведемо облік всіх, хто у нас зареєструвався і ведемо облік, кому що потрібно. Наприклад, є породіллі - їм ми віддаємо нову постільну білизну, бо в лікарню беруть тільки з новим. Багато людей ображаються і вважають це несправедливим, але такі правила. Ходять різні чутки, що у нас тут все можна отримати безкоштовно, але ми багато сил доклали, щоб допомога потрапляла саме до тих, хто її потребує. Щодо нових переселенців - вони все ще є, не так багато, як раніше: були сотні, зараз десятки. Є, до речі, і ті, хто повернувся назад – як би ми їм не допомагали, житло залишається найгострішим питанням. Тут ми безсилі.

- Тобто ви розумієте, що сюди приходять різні люди, з різних соціальних категорій і що не вся допомога йде за призначенням? Руки не опускаються?

- Ні, і я зараз це поясню. Як у нас реєструються - паспорт, оригінал довідки переселенця, документи, які підтверджують, що переселенець знаходиться тут. Ось так проїздом їхати і заскочити до нас за «халявою» не вийде. Продуктами ми допомагаємо тільки перші 45 діб після виїзду із зони АТО, всім крім чоловіків працездатного віку. Далі ми ввели обмеження по взуттю і верхньому одягу - дві одиниці на сезон того і того. Сорочки, брюки, светри - в розумних межах. Так, всі бачать, як тягнуть баули від нас, але зрозумійте - це на всю сім’ю. При наявності документів ми нікому не відмовляємо. Я знаю, що на нас ображаються, але що приносять, те ми й розподіляємо. Намагаємося бути об’єктивними, але всім не догодити.

Ще ми не оплачуємо медичні рахунки, наші лікарі-волонтери надавали медичну допомогу тим, хто тільки виїхав із зони АТО, зараз у наданні медичної допомоги немає необхідності.

- Хто робить Фролівську - кияни?

- Я - киянка, Арсеній - киянин, Лєна Лебідь - киянка з Дружківки вже 10 років. Ми починали, а тепер з нами багато волонтерів з числа переселенців. Вітя, наприклад, коли побачив, як я тут бігаю з місячною дитиною в одній руці і з баулом в інший, сказав: «Вам тут потрібні чоловічі руки» і залишився. Так що всі й робимо.

- Фролівська працює третій рік, як ти бачиш майбутнє Центру допомоги?

-  У тому вигляді, в якому Центр допомоги був рік тому, вже потреби немає. Ми для допомоги залишимо невелику кількість категорій – діти, багатодітні сім’ї, матері-одиначки. У майбутньому він потрібен буде в іншій якості - ми будемо більше приділяти уваги освіті та інтеграції дітей із зони АТО і прикордонних зон. Наприклад, ми займаємося відпочинком дітей з прифронтових зон – виявилося, що діти з Дружківки, Костянтинівки та інших міст «сірої зони», поняття не мають, що таке Закарпаття, вони ж повертаються звідти зовсім з іншими поглядами на життя.

У нас є величезний дитячий проект, яким займається Лєна Лебідь. Вона вчитель зі справжніх, так що в цьому напрямі ми впевнені - будемо вчити. Саме так бачу майбутнє нашого Центру - великий освітньо-ресурсний центр. Плани грандіозні.

Взагалі, благодійність - це робота невдячна, та ми й не за подяку це робимо. Ми робимо це заради нашої України. Що я залишу своїм дітям? Їм де жити? Я можу їх нагодувати й одягнути сьогодні, але я хочу дати їм можливість вибирати, де жити завтра. Я хочу залишити їм вільну Україну, де люди люблять один одного. А для цього потрібні ми - волонтери, люди-резонатори, які миттєво реагують на все, тобто українці. Ми можемо багато, я знаю ...

- Сподіваюся, що сьогодні ми розвінчали деякі міфи про "Фролівську 9/11" і розповіли, що це насправді. Леся, величезне спасибі тобі за твою роботу, за терпіння і приголомшливу людяність.

- Дякуємо! Приходьте, запитуйте, ми завжди тут, поруч з вами ...

Ткаченко Юлія
Всі статті автора