Володимир Лех повернувся до Тернополя

   Можливо, для когось такий крок нашого колеги видався дивним. Мовляв, проміняв Київ на Тернопіль. Проте Володимир Лех вважає, що в нього настав новий етап у житті, оскільки завжди мріяв спробувати себе у ролі керівника прес-служби. Про свої плани він детальніше розповів нашому виданню.

   - Будь-яка людина формується у певному родинному середовищі. Мабуть, ваші батьки доклали чимало зусиль для того, аби ви стали самодостатньою особистістю?

   - Своїй долі і своєму теперішньому "я" завдячую насамперед батькам. Не можу точно сказати, що саме є важливим у вихованні, адже власних дітей ще не маю, проте переконаний, що батьки зробили з мене того Володимира Леха, яким є тепер. Тато з мамою зі мною багато займалися. Завдяки їм у 5 років вже добре вмів читати, писати і рахувати. У початкових класах батько багато допомагав у вивченні математики - вдома ми проходили матеріал на 4-5 уроків уперед. Це привило мені любов до навчання. "Заучкою" точно не був, але більшість матеріалу сприймав на слух на уроках. Відтак, у старших класах батьки мені цілком довіряли - ніхто не перевіряв, чи я зробив уроки. Правда, щоденник з оцінками показував щодня. У 15 років, після 9-го класу, мене відпустили вчитися до Тернополя. З цього часу почалося моє доросле життя. До речі, в дитинстві навчився цінувати батьківські гроші, а тому, щоб бути менш залежними від них, у 17 років почав працювати спершу менеджером з реклами, потім - вихователем у дитячому таборі.

   - У вас є молодша сестра. Які стосунки у вас із нею?

   - Моя сестричка Юля йде зі мною постійно по життю. Люблю її безмежно і заради неї готовий на все. Коли мені було 5 років, а батьки працювали, то доглядав її вдома. Уже тоді мені вдавалося нести за неї цілковиту відповідальність. Саме до мене сестра зробила перші кроки, я водив її у садочок, у школі був кращим другом, допомагав і готував її до вступу в університет. Про наші теплі стосунки і абсолютну довіру говорить той факт, що навіть своє весілля вона повністю довірила організувати мені. Незважаючи на те, що ми вже дорослі люди, у нас дуже теплі і дружні взамовідносини. Сподіваюся, що так буде завжди. А тому, коли мене запитують про сестру, то з гордістю відповідаю, що вона у мене найкраща.

   - Чому ви обрали журналістику?

   - Журналістику, мабуть, обрав не я, а вона - мене. У 17 років, навчаючись у коледжі, вирішив спробувати себе у кастингу ведучих на ТТБ. І якщо зізнатися чесно, свою участь у конкурсі на відбір телеведучих не розглядав серйозно. Але, як кажуть, прийшов і переміг. Хоча було не так легко. Довго довелося вивчати усі подробиці телевізійної кухні, але мені тоді допомогла моя "теленяня" Світлана Мельник - сьогодні вона головний редактор газети у Збаражі. Саме завдяки їй і її підходу до навчання зрозумів, що журналістика стане основою мого життя. Далі була телекомпанія "TV-4". Це той колектив, з яким робота перетворювалася на свято. Ми були однією командою, сім’єю, з якою разом працювали і відпочивали. А ще, вже сьогодні, можу сміливо заявити, що це одна із кращих телевізійних шкіл, можливо, і в Україні. На "TV-4" усім була відкрита дорога до професійних висот і хто мав бажання, нею користувався. Саме у Тернополі на телекомпанії спробував свої сили як журналіст, ведучий новин, ведучий молодіжної програми, а також як автор і ведучий прямих ефірів з політиками. Навіть був співведучим всеукраїнського прямого ефіру з Президентом України. З цим всім досвідом і багажем у Києві на парламентському телеканалі почувався як риба у воді.

   - Якщо вже згадали про Київ, то як ти сьогодні оцінюєш життя і роботу в столиці?

   - Київ мене остаточно загартував. Дякуючи друзям та колегам Віктору Сороці і Світлані Глушенок, мені довелося працювати серед політиків і з першими особами держави. Здається, що вже кращої школи і бути не може. Понад п’ять років свого життя віддав телеканалу Верховної Ради України - "Рада". До речі, працював з двома скликаннями народних обранців, а також 4 роки був головним редактором цього телеканалу. Не скажу, що було легко, адже треба догодити всім - як владі, так і опозиції. Але попри різні політичні вектори та переконання, здається, нам вдавалося знаходити "золоту серединку".

   - Багато кого здивувало твоє повернення до Тернополя. Перемогла ностальгія за рідним містом чи з’явилися інші перспективи?

   - Своє повернення до Тернополя не розцінюю як крок назад, а навпаки, вважаю це новим етапом у моєму житті. Мені завжди була цікавою робота прес-служби. Тому коли мені запропонували посаду прес-секретаря у Тернопільській ОДА, відразу погодився. Відчуваю велику відповідальність. Завжди вважав, що фахівцем можна бути будь-де, навіть у найвіддаленішому селі. Головне, багато над собою працювати. У Києві мене відшліфували як фахівця. Окрім того, у столиці чимала конкуренція, яка завжди тримає тебе в тонусі, адже молодше покоління дуже заповзяте і креативне. Правда, у нашому місті не менше професіоналів. І мені приємно знову опинитися в їхньому колі. А ось оглянути Тернопіль після переїзду повністю і оцінити його по-новому ще не встиг, бо працювати доводиться багатенько. Зміни є і вони позитивні. Тернопіль люблю за спокій, чистоту і його людей.

   - У вас, напевно, є улюблені куточки в місті?

   - Мабуть, як і всі тернополяни, люблю нашу набережну. А ще обожнюю прогулюватися центром, алеями парку "Топільче", особливу атмосферу відчуваю у Катедральному соборі. Взагалі, Тернопіль - дуже красиве місто і сюди ніколи не соромно привозити друзів чи колег. На початку літа приїжджав сюди у складі делегації українських і польських парламентарів, які відвідували нашу область з метою розвитку туризму. Мені було надзвичайно приємно, що від’їжджати їм від нас не хотілося. Тож, вважаю, що ми повинні цією красою і затишком пишатися і щоденною працею покращувати своє місто. А ще переконаний, що навіть у будь-якому негативі потрібно шукати позитив. Саме з таким девізом я і йду по життю.

t-v.te.ua