Село Потутори на Тернопільщині має ті ж проблеми, що й більшість невеличких населених пунктів України: розмиті автошляхи, напівзруйновані колгоспні приміщення, а у школі лише сотня школярів на двадцять шість вчителів. Проте дечим Потутори все ж відрізняються, адже саме сюди п’ять років тому приїхали розвивати екологічно чисте господарство швейцарські фермери.
Місцевим жителям швейцарці подобаються: «У них не одразу все вийшло, але вони багато працюють і дбають про натуральність продуктів. Люди з села, хоча й мають свою господарку, але по чай, сир чи прянощі ідуть до фермерів.
Я, наприклад, корів не тримаю, молоко купую у «Живій землі», ― розповіла жителька Потуторів пані Оксана, пише wz.lviv.ua. «Вражена родючістю української землі» Швейцарська вчителька Крістіна Ліберхерр приїхала в Потутори вирощувати пряні трави два роки тому на запрошення давнього друга Райнера Закса. Райнер раніше відвідував Україну з лекціями про розвиток сільського господарства та вирощування екологічно чистих продуктів. На одному з семінарів лектор познайомився з тернопільським підприємцем Іваном Бойком, який запропонував швейцарським колегам заснувати асоціацію «Жива земля» в Потуторах.
Зараз підприємці орендують у селян кількадесят гектарів землі, вирощують органічну сільськогосподарську продукцію. Відбудували зруйновані колгоспні приміщення, де тримають корів та курей. «Україна мене вразила родючістю землі, ― каже швейцарка Крістіна. ― Це просто неймовірно! Для урожаю особливих зусиль докладати не потрібно: кидай насіння в землю ― і воно проростає. Бур’яни, щоправда, у вас теж ростуть вдвічі вищі, ніж у Швейцарії. Але усе це свідчить про надзвичайну силу української землі. У Швейцарії земля глиниста і кам’яниста, урожаї нищать шкідники, особливо слимаки, які полюбляють овочі». Пані Крістіна каже, хоча на фермі вирощують картоплю, але колорадських жуків не труять і не визбирують: «Знаю, що українці борються з колорадським жуком. Але у нас на фермі жуків не багато, тому жодних заходів не вживаємо. Картоплини не дуже великі, але їх багато». Чебрець ― з лісу, м’ята ― зі Швейцарії Коли господарство виділило Крістіні Ліберхерр дві сотки землі біля зруйнованої колгоспної хати ― уся площа була поросла височенною кропивою та бур’янами. «Багато років тому на цій площі порались потуторівські школярі ― вирощували при колгоспі рослини, зараз їм виділили грядки ближче до школи, а ця земля пустувала. «Жива земля» її орендує у села, як і решту полів.
Маємо трохи техніки. А от хімії та мінеральних добрив не використовуємо принципово, навіть тих, що дозволені у Європі. Удобрюємо ґрунт перегноєм». На своїй ділянці жінка вирощує пряні трави та овочі ― каже, щороку їх потрібно чергувати, щоб не виснажувати землю. Розмарин, кріп, м’ята, орегано, чебрець, базилік, майоран, шавлія, меліса, календула ― чого тільки нема на городі пані Крістіни! Деякі рослини привезла зі швейцарської школи, де навчала садівництва, як-от свою улюблену марокканську м’яту. Чебрець викопала у потуторівському лісі, а от насіння кропу купувала у селян – у Швейцарії він не росте.
«Трави у чаї компоную за власними смаками, ― каже пані Крістіна. ― Наприклад, є «Зимовий чай», куди кладу бузину, чебрець, липу, мати-мачуху, які підвищують імунітет, а є «Вечірній», що розслаблює та заспокоює. З 200 кілограмів зеленого ― 20 сушеного На горищі двоповерхового будинку (колишнього профілакторію), де живуть фермери, пані Крістіна облаштувала сушарню для трав. Сушить зілля у спеціальній шафі на дерев’яних полицях, схожих на сито, або за допомогою сушильного апарата-дегідратора. Після цього кладе трави у величезні паперові мішки і, оберігаючи від вологи, обгортає целофаном. Чаї подрібнює за допомогою січкарні, а спеції розтирає з сіллю в електричному млинку. Більшість роботи жінка робить руками, каже, тоді чаї та спеції якісніші.
«Мої спеції ― це аромат України. Потуторські трави мають неповторний запах і дуже насичений аромат, бо вбирають частинку усього, що є навколо: вітру, води, сонця. Це концентрат Потуторів. Цього року через прохолодний вересень не вродив базилік, замовила його у Швейцарії, витративши багато грошей. А тепер цей пакунок лежить у мене без діла ― швейцарський базилік використовувати не можу, має зовсім інший запах», ― пані Крістіна відкриває два мішечки і пропонує «продегустувати» аромати. З двох соток городу жінка отримала цьогоріч 200 кілограмів пряних трав, а з них ― лише 20 кілограмів сушених. Крістіна результатами задоволена, показує готові пляшечки зі спеціями. Каже, цінова політика у неї гнучка: місцевим продає прянощі по 12 гривень, для київських супермаркетів ціна дорожча ― 23 гривні. На моє зауваження, що ціна невисока (одна красива пляшечка чого варта), жінка дивується: «Що ви, у магазині шоколадка коштує п’ятнадцять гривень. Хіба спеції можуть коштувати дорожче, ніж шоколад?». У пляшечках ― лише пряні трави, ніякої хімії для начебто «довшого зберігання». Крістіна зауважує, що корисні прянощі лише рік, адже вони покликані не лише додавати стравам пікантного смаку, а й приносити користь організму. Похмурі українці лише на перший погляд...
У Швейцарії пані Крістіна залишила двох дорослих синів та онуків. Сумує за ними. Свій будинок у Швейцарії здає в оренду, з рідними спілкується через скайп та на два місяці щороку їздить на батьківщину. Про те, як наважилась на переїзд, відповідає рішуче: «Не вагалась ні хвилини. Завжди мріяла почати власну справу, пов’язану з улюбленим заняттям ― городництвом. В Україну закохалась одразу ― у природу, чисте небо...
У вас щирі і зичливі люди. Дуже багато усього святкують, майже щодня якесь свято. Ми разом відзначаємо великі релігійні свята, ходимо у Потуторівську церкву. Це тільки на перший погляд українці видаються похмурими. Так виглядає, бо, до прикладу, у швейцарському магазині тобі разів зо п’ять скажуть «дякую», а тут усе по-іншому». Попри захоплення Україною, іноземка не ідеалізує ситуації в країні
. «В Україні життя набагато важче, аніж у Швейцарії. Здивували погані дороги та бюрократія, ― каже жінка. ― Хотіла привезти свою машину, але переправити її через кордон коштує вдвічі більше за реальну вартість авто. Купила старенький «Опель» тут. З сертифікацією продукції проблем не було, а от виробити дозволи на працю в Україні дуже складно. Хоча й у Швейцарії для іноземця це не просто».
Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.
Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.
Безбар’єрність стає стійкою тоді, коли є люди, які щодня тримають її у фокусі уваги в громадах, міністерствах та інших установах. Саме про це йшлося під час першої зустрічі мережі амбасадорів безбар’єрності.
У сучасному мегаполісі, де кожна хвилина на рахунку, вантажне таксі київ стало незамінним рішенням для тих, кому потрібно швидко та зручно перевезти речі, меблі, будматеріали чи обладнання. Така послуга поєднує оперативність, доступність та індивідуальний підхід до кожного клієнта.
Сьогодні свій ювілей святкує директорка Тернопільської спеціалізованої школи №7 — Галина Миколаївна Костюк.
Питання належного оформлення трудових відносин – один із пріоритетних напрямів роботи Державної податкової служби, органів місцевого самоврядування та Держпраці. Тож сьогодні в Головному управлінні ДПС у Тернопільській області було проведено спільну робочу зустріч за участі в. о. начальника Головного управління ДПС у Тернопільській області Ольги Ліщинської, заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці Віктора Андрійчука та фахівців відомств.
Інтерактивна зустріч була проведена в рамках рамках поїздок Центру регіонами України. Учасники мали змогу ознайомитися з роботою Верховної Ради, її функціями та структурою.