...Він повернувся. І повернувся, здається, звідти, звідки не повертаються. Нічними жахами та денними маревами наповнені тепер дні цього молодого хлопця, якого терористи місяць тримали у полоні у м.Сніжному, Донецької області.
Життя «до»
...Ще зовсім недавно Андрій Крупа закінчив девять класів Плебанівської школи та став студентом Підгаєцього аграрного коледжу. Потім, як безробітний мав роботу із центру зайнятості – допомагав монтували нові крісла на стадіоні. А у 2011-ому пішов служити до лав Збройних Сил України. Сам пішов, навіть просив щоб взяли, бо відчував, що так буде правильно. Служив спочатку у військовому навчальному центрі, що у Десні Козолецького району Чернігівської області. П’ять місяців оволодівав військовою професією оператора-навідника БМП-2. Далі – служба у Кримському горнопіхотному батальйоні (с.Перевальне). «Я служив у Перевальному і знаю скільки там техніки, тому можу однозначно сказати, що Крим здали. Я довго в це не міг повірити...», - пригадує Андрій.
Перезимував удома – мав тимчасову роботу, проводив час із друзями. Аж до 10 квітня 2014-го. Цього дня хлопця мобілізували на війну. Потрапив у третій батальйон 51-ї Військова частина у Володимир-Волинську, полігон у Рівному, а далі - Дніпропетровськ, Маріїнка, полігон «Широкий лан» у Миколаєві, а звідти - у складі мехбригади на АТО. Варварівка Луганської області, Рубіжне, Лисичанськ, Севередонецьк... Андрій водить пальцем по карті - тепер він знає її дуже добре, а назви тих міст і сіл ще ятряться в голові свіжою раною.
«Першу зарплату отримав якраз коли наші хлопці погинули під Волновахою. Нащо мені в полі ці гроші? Горіли мені вони в руках. Перерахував мамі...», - пригадує.
Полон
Росія воює технікою, а Україна людьми. Здача «своїх» своїх батальйонів командирами, мізерні шанси поїхати у відпустку, зачасту нерівність сил у бою... «Тому я завжди ходив із гранатою, бо вважав, що ліпше вмерти, ніж здатися у полон», - каже Андрій, а мама біля нього аж здригається, бо щодня просила його так не думати. Але того горезвісного дня все склалося інакше... Батальйон оточили, а полонених, як оселедці «погрузили» у «камази», всіх щільно перевязавши тентом. Андрій дякує Богу, що нараз спека перемінилася на дощову погоду, тому ковтки свіжого повітря, які просковзали повз клейонку рятували хлопцям життя. Далі було коло до Росії і назад. Скільки часу тривала ця поїздка і з якою метою вона була – сказати не може. Зупинилися у Сніжному – у районному відділку міліції. А хлопців заштовхали у панельний бокс-гараж, куди потоком стікала дощова вода під час негоди.
А там вже свої закони. «Це не армія, бо ж навіть між арміями на офіційній війні є якісь законні установки. Це просто збройне формування... До того ж це люди психічно нездорові. Та й хіба тепер це люди взагалі?!», - робить висновок Андрій.
Серед терористів добре вирізнялися «чечени». Жадоба крові і психологічне задоволення від понівечення тіл – вбережи Господи потрапити до рук такої істоти!
У полоні був свій розпорядок. Їжу давали один раз на день і це був виключно грис, інколи був ще шматок хліба. Вода була завжди. Не важливо чиста чи ні – вона була і це головне. Пригадує також ті три доби, які провели на кавуновій плантації – кавуни їли, ними ж запивали. Не дивно, що Андрій, який до війни мав 97 кілограмів, має зараз на 20 менше...
У певні години полонених відправляли на «роботу». Закопувати і викопувати тіла під дулами автоматів – ось що за робота... І подробиці, погодьтеся, буде зайвим обговорювати...
На питання, чи давали телефонувати рідним каже, що давали, але ясна справа що не через співчуття, а для того, щоби тероризувати рідних, щоби давити на українську владу та пришвидшувати вигідний для них обмін. Вони ж міняються на своїх військових експертів, мінувальників, вбивць, а не на простих 17-річних солдат – вони їм не потрібні і байдуже, що то свої. Так ось: за наших 30, вони отримали 60 «вибраних» своїх... І ціна цього обміну дуже велика – це нові підірвані мости, нові бездумні вбивства...
«Поверніть мені дитину: живу чи мертву»
Жінка ходила всюди, де тільки могла. Шукала, стукала, благала про допомогу, просила повернути їй сина додому живим чи (не дай Боже!) мертвим. Прийом у народного депутата із Ласковець нарешті заспокоїв згорьовану маму, бо ж він розклав на стіл усі документи про Андрійка, сказав, що роблять з волонтерами усе можливе і неможливе. У серці зявилась непохитна віра. А через декілька днів син ступив поріг дому.
«Я вдячна найперше Богу, який опікувався моїм сином, а також за всіх людей, які не були байдужими і допомогли йому повернутися додому: волонтери, місцеві керівники, навіть шоферу вдячна, який його віз. Нехай моя «подяка мами врятованого сина» супроводжує вас у житті!».
Життя після
«Хоч мій син вдома, але я ще досі не спокійна, я тепер болію за кожного хто там, і за кожну маму, яка тут. І заспокоюсь напевно тоді, коли над ВСІЄЮ Україною засиніє мирне небо», - каже Надія Богданівна.
Мама каже, що її син, який любив погуляти, повеселитися з друзями – зараз зовсім інший. З дому майже не виходить, з тими, з ким раніше дружив – небагатослівний, до дівчини – скупий на почуття... Інакше, напевно, і бути не може...
Не кінець...
А що тепер? Напевне був би і кінець трагічної історії, якби не її вже місцеве продовження. Виявляється, що Андрієві Крупі, які учасникові АТО, не підписують жодних документів. Військовий білет забрали сепаратисти. У військоматі спочатку казали, що потрібно поставити підписи у частині, куди був мобілізований. Поїхали родичі туди – а там вже інший номер частини. Не служив, виходить, там. Тепер кажуть їхати за підписами у штаб АТО у Словянськ, на що Андрій рішуче та гнівно відповідає: «Поїдете, командире, зі мною! І крок за кроком зі мною пройдете! Терористи другий раз у полон не беруть – розстріл на місці!»
Андрійко каже, що, напевно, якби приїхав без ніг і без рук – то був би героєм, а так... Мама розповідає, як після чергового походу «по кабінетах» просто сіла на забор, в голові стало гаряче, а з носа «бухнула» кров... Мало того - її сина за декілька тижнів за контрактом покличуть... назад! Від цього моменту холоне кров і думки зупиняються... Як же? Хіба не досить?! Німе питання.
І зараз ми всі, його рідні, друзі, знайомі, односельчани, теребовлянці – закликаємо керівництво втрутитись у вирішенні Андрієвої долі. Мама наполягає на негайній незалежній експертизі фізичного і психологічного здоров’я її сина і на всіх можливих методах зупинки цього жахіття у їхньому житті.
Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.
Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.
Безбар’єрність стає стійкою тоді, коли є люди, які щодня тримають її у фокусі уваги в громадах, міністерствах та інших установах. Саме про це йшлося під час першої зустрічі мережі амбасадорів безбар’єрності.
У сучасному мегаполісі, де кожна хвилина на рахунку, вантажне таксі київ стало незамінним рішенням для тих, кому потрібно швидко та зручно перевезти речі, меблі, будматеріали чи обладнання. Така послуга поєднує оперативність, доступність та індивідуальний підхід до кожного клієнта.
Сьогодні свій ювілей святкує директорка Тернопільської спеціалізованої школи №7 — Галина Миколаївна Костюк.
Питання належного оформлення трудових відносин – один із пріоритетних напрямів роботи Державної податкової служби, органів місцевого самоврядування та Держпраці. Тож сьогодні в Головному управлінні ДПС у Тернопільській області було проведено спільну робочу зустріч за участі в. о. начальника Головного управління ДПС у Тернопільській області Ольги Ліщинської, заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці Віктора Андрійчука та фахівців відомств.
Інтерактивна зустріч була проведена в рамках рамках поїздок Центру регіонами України. Учасники мали змогу ознайомитися з роботою Верховної Ради, її функціями та структурою.