Тернопільські герої нашого часу

 Одягнувши міліцейські погони, кожен з працівників органів внутрішніх справ стає взірцем та захисником для всіх, хто потребує допомоги. Міліціонер – не звання, а – життя. Робота ця нелегка, дуже відповідальна, тому забирає багато часу. Часто доводилося чути, що міцних міліцейських родин не буває, адже не кожна сім’я спроможна винести випробовування службою. У родині Трілів з Тернопільщини усі радощі і незгоди ділять порівно, адже добре знають про важливість підтримки та взаєморозуміння між рідними.

- Хотів стати медиком, а став міліціонером, – розповідає мати тернопільського правоохоронця Олександра Тріля Валентина Іванівна. Вона пригадує, як син ще школярем захоплювався хімією та біологією, здобував грамоти та першість у шкільних олімпіадах. А коли довелося робити свій життєвий вибір, юний Сашко прислухався до прохання батька продовжити сімейну міліцейську династію та працювати у правоохоронних органах.

- Першим до лав міліції у нашій родині вступив дідусь Ярослав. Працював у Державтоінспекції, а згодом до нього приєднався і наш батько Роман Ярославович. Повністю присвятив себе службі в міліції, тож дуже сподівався, що коли син виросте, теж продовжить його справу, – пригадує Валентина Іванівна.

Сашко впевнено зробив свій вибір – і в родині Трілів, замість лікаря, з’явився ще один офіцер.

Закінчивши навчання у Прикарпатському юридичному інституті, Олександр розпочав свою службу в міліції дільничним інспектором Тернопільського міськвідділу. Робота на дільниці вимагала постійно перебувати серед людей, перейматися їхніми справами, вислуховувати та допомагати кожному. Пригодилися такі риси характеру, як відповідальність та принциповість. Відтак, пройшовши чималий вишкіл дільничного, Олександр розпочинає роботу інспектором з особливих доручень в управлінні кадрового забезпечення Тернопільської обласної міліції.

Батько дуже пишався сином, а той, у свою чергу, часто питав поради у нього. Ніколи не погоджувався на допомогу, усе звик робити самотужки. Коли батька раптово не стало, залишився головним чоловіком в родині.

Мама, молода дружина та маленький синочок – найдорожчі люди у житті Олександра. Стверджує, задля мирного неба над головою рідних, за щасливе дитинство сина, як і тисячі інших, виявив незламне бажання поїхати в зону проведення антитерористичної операції.

Як не важко було матері відпускати свого єдиного сина на тривожний Схід, вона разом з його дружиною Юстиною підтримали готовність Олександра захищати кордони держави.

- Я, як дружина правоохоронця, добре знаю, яка нелегка ця робота, -зазначає Валентина Іванівна,- сама провела не одну безсонну ніч, чекаючи щасливого повернення чоловіка додому. Потрібно віддаватися роботі. Бути сильним. А Сашко, як і його батько – безстрашний та незламний. Як вирішив, так і буде. Спробувала було відмовити, адже материнське серце не бажало відпускати єдину дитину у небезпеку, та Сашко коротко відповів: «А хто, як не я?».

На запитання, чи важко було відпускати чоловіка, дружина Юстина лише посміхнулася.

- Була дружиною міліціонера, а стала ще й дружиною солдата! А хіба Сашка переконаєш? Він у нас рішучий! Але я ним горджуся, він справжній патріот! – зазначила жінка.

Усією родиною збирали бійця на схід, купували необхідну амуніцію, медикаменти, продукти. Дуже хвилювалися, але водночас і пишалися, адже чоловік вирушав виконати свій обов’язок перед Державою.

Дружина пригадує, коли проводжали Сашка, багато жінок правоохоронців дуже плакали. Довелося навіть підбадьорювати кількох з них.

- Сама не плакала, адже не хотіла, аби Саша бачив мене засмученою. Хотілося, аби забрав з собою частинку родинного тепла, миру і спокою, і таким же впевненим, незламним і щасливим повернувся назад, – розповідає Юстина.

Материнське серце краялося. Відпускаючи єдину рідну кровинку у небезпечні далі, не могла не горювати.

- Трималася до останнього, а коли автобус рушив, тоді аж заплакала, – зізнається мати.

Далі потяглися важкі дні очікування… Очікування на телефонний дзвінок від Сашка, очікування телевізійних новин, щоб знати, що відбувається в східних областях і, звичайно, очікування такого довгожданого повернення Олександра додому.

У церкві за бійця молилася уся громада, бо у селі Великі Гаї, де проживає родина, Олександр був єдиний з парафії, хто вирушив на схід. Молилися і вдома – за сина, батька, за усіх тернопільських бійців. Раділи кожному телефонному дзвінку. Та найбільше радів маленький синочок Максимчик. У свої п’ять рочків добре знав, що татко герой, який поїхав воювати зі страшними «бабаями», тож кожного разу запитував, чи ще багато їх залишилося і чи вже скоро чекати татка вдома. За відсутності батька став маленьким господарем в домі, допомагав мамі та бабусі збирати передачі для тата і з нетерпінням чекав його повернення. А ще всіх запевнив, що буде міліціонером, як татко.

Під час отаких коротких телефонних розмов на всі схвильовані запитання рідних Олександр завжди відповідав, що в нього все добре, що ситий, здоровий і неушкоджений. Жодного разу не потривожив рідних поганими новинами, оберігав навіть на відстані.

Дружина й мати дуже важко переживали розлуку з Сашком, удома, наче все змінилося за ці довгі дні відсутності. Не вистачало його кроків, його голосу, не вистачало сильних чоловічих рук. Дуже допомогла підтримка співробітників Олександра. Колеги по роботі радо допомагали по господарству, завжди підтримували добрим словом.

У ці нелегкі і такі довгі хвилини очікування, дух патріотизму відчували як ніколи раніше. Коли дорога серцю людина бере до рук зброю для захисту Вітчизни, відчуваєш надзвичайну гордість за правильне виховання сина, за безстрашність чоловіка. Усі свої переживання та сподівання молода дружина висловила у вірші. Якогось вечора на папір лягли поетичні рядки. Їх Юстина присвятила усім матерям та жінкам, які з нетерпінням чекають щасливого повернення своїх рідних з буремного сходу.

Повертайся солдате додому,

де чекає тебе рідна мати,

Що до серця свого, як ніхто,

вміє тебе пригортати.

Там любов материнська ллється

і серце, яке з твоїм разом б’ється.

Повертайся скоріше додому,

де є спокій і мирне небо.

Там близькі є і рідні ,

які завжди чекають на тебе .

І низький уклін тобі солдате,

Що борешся за дім, сім’ю і брата,

не боїшся ворога – того Кремлівського ката.

І нехай душа твоя буде спокійна,

за тебе молиться твоя країна.

Ми дякуємо Богу за вашу відвагу

нехай пошле вам сили і наснаги .

Сашко повернувся через довгих 45 днів. Такий же усміхнений, радісний. Про важкі воєнні будні пригадувати не хоче. Зате коли питають, чи поїхав би знову, не задумуючись відповідає :

- Так, завжди готовий!

Ось такі вони, герої нашого часу, нашої країни.

http://dosie102.te.ua/