Жорстоке та примусове переселення українців із їхніх етнічних земель під назвою операція “Вісла” тернополяни вважають великою трагедією. Адже там на прадідівських землях залишилися могили їхніх рідних та все нажите колись майно.
— Люди були налякані, не знали куди їдуть, що з ними буде, — розповідає багаторічний член товариства "Надсяння", переселенець Йосип Свинко. — Більшість із них впиралися. До них тоді застосовували силу. Були польські банди, які нападали, палили села. Знищували людей і все одно люди не хотіли переселятися. Тоді їх під конвоєм примусово вивозили.
З нагоди 65 річниці акції “Вісла” Тернопільські обласна та міська ради нагородили спеціальними відзнаками понад 20 активістів-пропагандистів українських традицій на території Польщі. Церемонію провели 25 квітня в Українському домі “Перемога”.
Почалося переселення українців з їхніх етнічних земель ще у 1944 році, згадує пан Свинко. Сьогодні Україна відзначає 65 річницю операції “Вісла”.
— Ця акція була заключним етапом переселення українців з споконвічних українських земель, які є на границі з Польщею, а також поляків, які проживали на території України, — продовжує чоловік. — ЇЇ уклав тимчасовий уряд Польщі із урядом УРСР.
Найбільшою трагедією це стало для тих людей, які жили на території сучасної Польщі — Лемківщині, Холмщині, Надсянні та Підляшші.
— Згідно з угодою було віддано Польщі 19,5 тис. квадратних кілометрів території, відповідно з населенням, — каже він. — Там було понад мільйон населення українців, села були змішані. І треба було тих людей переселити на Україну, а поляків, які тут були, на територію Польщі.
Спочатку, за словами Йосипа Свинка, ця угода передбачала вільне переселення. Працювали комісії, які це все реєстрували. Але люди не хотіли покидати своїх земель.
— І виселяли їх в дуже тяжких умовах, — додає інша переселенка з Польщі Дарія Конет. — Люди ховалися по лісах, тікали. У моєму селі Ліщава Горішня, у ті часи жило 250 українських родин. Дві сотні з них переселили, решта переховувались у лісах, сподіваючись, що переслідування минуть і вони зможуть повернутись додому. Проте примусове переселення не минуло і їх.
Серед тих 50 родин була і бабця пані Конет. Її зловили та вивезли в північні області у колонію. Сьогодні жінка згадує ті часи із сумом та страхом, каже, що то була страшна трагедія.
— А тих, хто жив в Україні розселяли по польських селах, — згадує пан Свинко. — їм заборонили розмовляти українською мовою, не можна було навіть справляти українське весілля. Мета була в тому, щоб асимілювати це населення.
Також чоловік каже, що коли переселяли то селяни применшували свої статки. Якщо мав землі більше, то казав, що має менше, бо боявся, що його можуть дати кудись Бог знати куди.
— Частину того майна, що люди записували їм потім компенсували, — додає він. — Мене переселяли осінню. Ще не зібраний врожай. Треба було записати скільки там посіяно зерна і всього іншого. То от зерно повернули, картоплю не повернули. Також компенсували хату. Оцінювали, яку залишив тут і таку давали там, куди переселили. Але не всім так давали.
То була справді трагічна сторінка в історії, каже під час нагородження начальник управління культури та мистецтва Тернопільської міськради Олександр Смик.
— Тому прошу вас не забувайте про ці події, переказуйте своїм онукам, щоб і вони пам’ятали про це, — додає він. — І щоб ніколи більше таке не повторилося.
Пише 20 хвилин
, , Ctrl+Enter. , .
, , , , . .