Як тернополянка доглядала африканських дітей

"За освітою я економіст, ­ – розповідає дівчина. – Та ще з дитинства мріяла подорожувати, бачити різні країни, допомагати людям. Після закінчення коледжу видалась нагода поїхати у Кенію". До подорожі в Африку дівчина жодного разу не була за кордоном, та й від батьків ніколи так надовго не їхала. «Коли тільки-но побачила Кенію, то подумала, що потрапила в якусь пустелю, де неможливо ні жити, ні відпочивати, – каже дівчина. – Та, виявляється, тут є цілі поселення». Місцеві жителі зустріли дівчину з підозрою, ще б пак, – вона мала білий колір шкіри. «Спершу важко було призвичаїтися, та згодом усі місцеві жителі почали вітатися. Дітям також було цікаво, тож час від часу ловили мене за руки, – ділиться враженнями Юлія. – Та найгірше – бачити в якій бідності та голоді живе цей народ». Дівчині доводилося бачити спухлих від голоду дітей, що хотіли їсти. «Найгірше – малюкам, – каже Юля. – Вони постійно плачуть, хочуть їсти. З вигляду ці діти схожі на муляжі скелетів з видутими животиками». У Кенії, як і в Україні, практично немає середнього класу. Одні живуть дуже бідно, а інші – досить заможно. «Житло у більшості кенійців має надзвичайно жалюгідний вигляд, метрів 3 на 3; їсти готують надворі, – каже дівчина. – Грошей ні на книжки, ні на зошити не мають, тому мало хто вчиться. Але якщо вже, приміром, хтось має освіту і хорошу роботу, то це вважається дуже престижно». Сьогодні Юлія уже в Україні, та ненадовго, адже дівчина знову збирається з місіонерською місією в Індію, пише ТВ. «Скоріш за все поїду на рік, а там побачимо, – підсумовує Юлія. – А зараз мушу бігти, бо сумки збираю».