Тернопільський коваль та його можливості

Ми відвідали одне з тернопільських підприємств, на якому займаються художнім ковальством. Обрали те, де майже все роблять вручну. Там знайомилися із специфікою професії та ковалями.
Жодних заготовок. Розташована кузня біля поля. Складається з декількох невеличких цехів. Зсередини доноситься звук болгарки та стук молота. На вулиці люди в спецівках обробляють спеціальними фарбами ковані конструкції. В одному з приміщень нас зустрічає власник підприємства, коваль Василь Дудун. Проте розмовляти всередині не вдається, надто шумно. Окрім того, в кінці своєрідного цеху в ковальських горнах горить вугілля, тож в приміщенні доволі жарко.
- Хоча ті часи, коли ковалі все робили вручну, минулись. Ми намагаємось якомога ближче триматися традицій, - каже пан Василь. - На жаль, нині так роблять не всі, хто називає себе ковалями. Зараз кузні закуповують готові заготовки на ринку й просто їх з’єднують та продають. Але це ж не ручна робота, не художнє ковальство. Я вважаю, треба поєднувати технологічний процес та основи професії.
Чоловік пояснив, що у виробництві використовують сучасне обладнання. Приміром, аби майстри не гатили безперестану по шматку металу, застосовують в "грубій" роботі спеціальний пристрій пневмо-молот. Його, до слова, працівники жартома називають дядько Микола, бо ж він їм у роботі помічник. Горна, аби їх не піддувати міхом, вентилюють компресором. А щоб не рубати метал на шматки зубилом, користуються болгаркою.
- У кузні не можуть використовувати заготовки, - наголошує Василь Дудун. - Лише необроблений метал. Життя йому повинен дати коваль своїми руками, вмінням та фантазією. Можливості справжнього коваля може обмежити хіба що його фантазія. Так і працюємо. Всі етапи робіт проходять тут. Спочатку ескіз, потім повнорозмірний макет, а вже тоді куємо та поєднуємо всі елементи.
Щоб наочно продемонструвати роботу, майстри в кузні погодились створити для нас невеликого підсвічника. Створювати його вирішили у формі закрученої виноградної лози з листочками.
Спочатку від сталевого квадратного прутня два на два сантиметри відрізають шматок сантиметрів 60.
- З цього й буде наш підсвічник, - розповідає працівник кузні, коваль Юрій Жмуд. - Нічого складного. З листками найбільше погратись доведеться. Вони повинні бути як справжні - з прожилками та вигинами. Метал буду розігрівати і надавати форми, допоки не буде потрібної товщини та ширини. Спеки не помічають Чоловік ставить шматок металу в горна та розігріває до червоного. Далі працює молотом. Час від часу переходить до пневмо-молота. Коли листки набули форми, бере щось схоже на невеличку сокирку приварену до арматури.
- Інструменти наші майже усі також вручну виготовлені, - помітивши нашу цікавість, пояснює пан Юрій. - Тепер зробимо лозу.
Rоваль його крутить металевий прут з листками на краях. Не як пружину, а дещо зміщує довкола осі. Завдяки цьому з’являється структура кори. Декілька ударів молотом – кора готова. Після того майстер надає форму. Чоловікові допомагає інший майстер.
- Я зварювальник, але не тільки, - розповідає інший працівник кузні Михайло Остапів. - Ще художнім оформленням займаюсь. Надаю довершеної форми виробам.
Лінії вигинів, розміщення листків, грон будь-яких елементів – справа рук пана Михайла, звичайно ж, і колеги долучаються. Останній штрих з підсвічником – лакування, аби виріб не піддавався корозії та гарно виглядав, здійснив Василь Дудун.
- Ви запитували, що робимо? Та все. Буквально, - каже він. - Що захоче людина, те й робимо. Кожен виріб індивідуальний. Як не буває однакових гілочок та листочків, так немає їх і у нас. Кожна робота цікава і вся вона в пам’яті. Окрім звичних огорож, воріт, мангалів, робили флюгери, ковані дерева, тварин створювали та декоративні елементи. Пригадую на одних воротах навіть сфінксів викували.
Проте в професії не без проблем, як зауважив чоловік. Зокрема з кадрами бували та з сировиною для роботи.
- Зараз працюють хлопці совісні, старанні та вмілі. - каже пан Василь. - Але до цього йшов довго. Скажу чесно, були і п’яниці і халтурники. З такими якісної роботи не буде. Ще одна проблема – якість металу. Він зараз нікудишній. Все якісне йде на схід країни чи на експорт, залишаються перебірки. Тож довго треба шукати гідний метал, з яким можна працювати. Бо ж не діло, коли ще під час роботи він ламається, сипиться, тріскає.
У кузні Василя Дудака провели близько години. Підсвічник створили швидше, але довелось перед лакуванням чекати, поки метал остигне. До речі, поки дивились за роботою, не на жарт впріли через температуру. Тож запитали й ковалів, чи не важко.
- Звикається, - з посмішкою відповів Юрій Жмуд. - Та й за цікавою роботою такі дрібниці не помічаються...

Пише 20minut.ua