Доньці Гриця Драпака Фірташ зробив весільний подарунок

Нині «спіймати» тернопільського сміхованця, улюбленця публіки, народного артиста України Гриця Драпака, якого бурхливими оплесками вітають на будь-якій дефеляді, — справа не з легких. Він або у дорозі, або на концерті в іншій області чи за кордоном. Скажімо, цього року пан Григорій уже мав чотири сольні концерти з двогодинною програмою у Канаді. І на кожному — аншлаг! А, попри справи творчі, треба було ще й доньці Тетяні гідне весілля справити. І з цим Гриць Драпак впорався. Отож, як тільки у щільному графіку артиста викроїлося кілька вільних хвилинок — «НОВА…» з ним таки зустрілася! — Ритм шалений, але приємно, що, як кажуть нині, я затребуваний, — зізнається Гриць Драпак. — Коли роками займаєшся тим, на що ти вчився, і тебе ще хтось хоче бачити і слухати, то це тішить. Дякувати Богу, робота є. Воно іноді й набридає, приходжу втомлений, викручений, але минає день — і знову шукаю новий цікавий жарт. — Над чим люди нині хочуть сміятися? — Та над усім! Над життям, над собою, над побутом… Благодатна тема — політика, тож охоче сміються над Верховною Радою — там такі характери, такий колорит, такі вислови! Є над чим сміятися. А люди найбільше цінують, коли виносиш на сцену те, що обговорюють на кухні, в селі, в компанії. Коли все це окультурити і дати цікавий поворот, народ гарно сприймає. — Постійно оновлюєте свій репертуар? — Я такий трошки прикрий до себе, вічно незадоволений… Мені дружина каже: «Чого ти хвилюєшся? Он подивися — хлопці на одному й тому ж репертуарі роками «їздять». Та гумор — то не пісня, тут постійно треба «видавати» щось нове. Хоча є люди, які просять розповісти старі гуморески, монологи. Вони мені, відверто кажучи, набридли, хоча водночас дорогі, як діти. Так, я постійно стараюся оновлювати репертуар. Нині тенденція до коротеньких історій, репризок. Слухати монолог чи традиційну гумореску молодь, вихована на КВК, тепер не дуже хоче. Я — старого виховання, вважаю, що у творі повинна бути композиційна побудова: зав’язка, кульмінація, розв’язка, але мушу і йти на поводу у глядача, бо ж для нього працюю. — Як ви ставитеся до «Камеді-клабів» і різних жартів на їх кшталт? На вашу думку, це гумор чи таки не дуже? — Кожен жанр мистецтва має право на існування. Проблема у тому, що багато людей на сцені нині непрофесійні, вони не мають спеціальної акторської освіти. Так, у них десь є почуття гумору, але вони не знають, що таке сценічна мова, майстерність актора, що таке режисура, вони просто багато чого не знають. Але якщо люди це хочуть слухати, воно має право на життя. Я дуже скептично ставлюся до жартів нижче пояса. У мене також є масні кавалки, але я не люблю вульгарності, не можу собі таке дозволити. А коли все це йде прямим текстом з екрана: він її, вона його, той того… Я проти цензури, але повинно бути елементарне почуття такту. А то зняв штани — і всі сміються. А ти зроби так, щоб в штанах бути, і щоб люди сміялися. Тоді це справді гумор. — На вашому сайті зазначено, що ви «нещадний до ворогів гумору». Кого такими вважаєте? — Тих, хто не любить сміятися! Серед них багато чиновників. Є такі люди, яких просто не потрібно зачіпати. Вони не розуміють гумору. Але якщо в нас погані дороги, то вони таки погані. Не можу я про це не говорити. До речі, до мене нещодавно приїхав колега з Америки, а з ним 22-річний син, який виріс там. І ось він дивиться на наші дороги і видає геніальну фразу: «А чому ти не подаси в суд на владу за ці дороги?» Мені це смішно, а він цілком серйозно… — Нові гуморески у яких авторів берете? — Нині багато для мене пише головний режисер Тернопільського драмтеатру Олег Мосійчук. Він не тільки має дуже тонке почуття гумору, а може передати будь-яку тему в двох-трьох хвилинах тексту ну настільки смачно!.. Доводиться й самому багато придумувати. Я не кажу, що я пишу, я пописую — виберу якусь життєву ситуацію і обмальовую її. Довший час працював з Богданом Бастюком з Мишковичів. Прекрасний гуморист! Дуже прикро, що ми розійшлися, він почав писати більш серйозні речі, романи. Але я думаю, мине час, і знову почнемо співпрацювати. — Тесть у гуморесках, на відміну від тещі, — завжди позитивний герой. А як вам у ролі реального тестя? — Ну, передусім треба зазначити, що у мене дуже гарний зять Вадим. Я йому перед весіллям казав: «Вадик, я тебе навчу: «Вы — мой тесть, а я ваш зять, должен с вас побольше взять. Похожу в зятях пока, душу выйму с Драпака». Жарт, звичайно. Це у нас колись така вистава була. Донька з зятем окремо живуть, приходять до нас у гості. А це, скажу вам, найкраще, бо якщо всі щодня миготять перед очима, рано чи пізно це створює якісь проблеми. Поки що у нас проблем нема, та ще й не було коли (сміється, — авт.). — Вас часто запрошують на весілля тамадувати. Легше розважати інших чи організовувати своє? — Організовувати дуже складно. Дочка з зятем і ще подружка Тані Мар’яна практично 80% організації взяли на себе. Вони втрьох продумали оформлення, кольори, запрошення. Молодці! — Кого з відомих запрошували? — Приїхали мої друзі, в яких я колись бував на забаві, — Стьопа Гіга, Іван Попович, Вася Мельникович (гуцул-хуліган), Дзідзьо, фокусники Морозови з Києва, Ігор Яснюк, який, до речі, був старостою. Але вони приїхали не на роботу, а таки в гості — з сім’ями, дружинами. Кожен замість вітання дарував те, що вміє. Єдине, я боявся, щоб цього не було забагато, бо артисти як розійдуться, то годі спинити (сміється, — авт.). На весіллі були дуже різні люди, усього близько трьохсот, були гості з мого рідного села, дехто з них, можливо, вперше взагалі до ресторану прийшов. Тому я дуже хотів, щоб вони себе комфортно почували. Але всім було весело, ведучий Володя Пушкар — мій побратим по гумору з Івано-Франківська, заслужений артист України, дотепно жартував, нікому не набридав, не змушував виголошувати оці тупі тости… Все було гарно. Але я так хвилювався, що аж-аж!.. — Що ви з дружиною подарували молодим? — Ми їм весілля подарували, профінансували. А були різні подарунки, більшість конвертів, звичайно. Адже кожна молода пара у першу шлюбну ніч мусить рахувати гроші, це уже стало традицією. Був і великий подарунок: наш земляк із Заліщиків, бізнесмен Дмитро Фірташ подарував сріблястий «Фольксваген». — Кажуть, він ваш друг? — Двічі я у нього працював. Коли у його мами був день народження, я вів це свято у його рідному селі Синьків, а після того мене ще запросили як конферансьє провести корпоративний концерт з нагоди Дня хіміка. Після концерту була вечеря, ми з Дмитром розмовляли, я обмовився, що моя донька заміж виходить, і запросив на весілля. Він відповів, що не зможе. Я пожартував: «Ввечері приїдь, я щось винесу». Ми посміялися, і він сказав, що не приїде, але зробить доньці подарунок. Сказав, то й сказав, я не дуже й зауважив. Але у день весілля, 2 червня, зранку, пів на сьому дзвонить телефон, кажуть: «Подарунок від Дмитра Васильовича». Я спросоння перепитав: «Від якого Дмитра Васильовича?» — «Від Фірташа». Дивлюся: а на евакуаторі стоїть машина зі стрічками. Ну, це просто!.. Щелепа відпала! Ми заховали авто за ресторан, щоб молодим був сюрприз, і потім вже під час весілля, після першого столу, передали вітання від Фірташа. Це вийшло так оригінально: приїхати не зможе, але подарунок на вулиці. Всі вибігли — і в молодих, і в гостей був шок! Мої відчуття словами не описати. Я артист, він — дуже багата людина, у нього тих артистів… Але йому ось сподобалася моя робота, і мені це дуже приємно. Звичайно, що я йому вдячний. — Ви згадували ваше рідне село на Борщівщині. Часто нині буваєте у Констанції? — Вже там нема нікого — мами, батька, брата… Але є родичі двоюрідні, однокласники, і на Великдень, на празник, який, до слова, буде незабаром, на Петра, https://nalog7.ru/luchshie-kazino/ я стараюся приїхати, пройтися «по родині». Для цього треба мінімум два-три дні, бо вони всі такі добрі, щирі, гордяться мною, що я їх земляк. Вони незіпсовані. Там ще є така сільська, від землі безкорислива доброта, що трапляється нині, на жаль, дуже рідко. — І насамкінець не можу не запитати про ваше хобі: що останнім часом вишили? — Що вишив? (сміється, — авт.). Нині шию і ніяк не можу дошити, бо влітку багато роботи, поперечний образ «Добрий пастир». Він дуже великий, має багато тисяч хрестиків і 90 кольорів. Шикарний має бути! Часу влітку справді мало, але вишиваю, на гастролях часом кілька хрестиків кину — нерви заспокоює, знімає всякі стреси. — Цікаво: коли хтось вперше дізнається, що ви вишиваєте, як реагує? — О, очі квадратові! Бо, звичайно, це дивно: сидить мужик і вишиває. Пам’ятаю, якось ми були на гастролях, я собі сів — в одній руці голка, в другій — цигарка, бо ж багато палю. Заходить Василь Зінкевич, а він же художник, добре знає вишивку, стилі, страшенно творча натура. Він як глянув: «О, що це? Як це?» І відразу так легенько, щоб мене не образити, на виворотний бік перекинув. Тому що вишивка ціниться тим, як вона зроблена з другого боку, — чи нема вузликів, переплетень. Як побачив — залишився задоволений. А Тарас Петриненко мене завжди так розважливо запитує: «Що нового шиєм?»

poglyad.te.ua