Колишні діти-сироти, які живуть у США мають сім’ї, роботу, житло. В Україну повертатися не збираються. Більшість із них уже не знає майже жодного слова українською, а деякі навіть не хочуть виходити на зв’язок із Україною.
Більше півсотні тернопільських сиріт у далеких 1990-х всиновили американські сім’ї. Ходили чутки, що їх продали в рабство чи на донорські органи. Через 20 років вони розповіли, що живі-здорові і до нас повертатися не хочуть.
— Якби мене тоді у 1992 році не всиновила американська родина і я повернулася в Україну, то, думаю, що жила б зараз бідно, у якомусь селі, мала б двоє чи більше дітей, і виховувала б їх без чоловіка, - каже теперішня американка Марія Міна (30 р.).
В Америці стала пілотом. Жінка приїхала у Тернопіль на зустріч із ровесниками зі своєю американською свекрухою Дороті Міною. Минулого року вона вийшла заміж, дітей ще не має. Працює Марія пілотом пасажирських літаків. Поки перевозить людей на своєму континетні: США-Канада-Мексика. Чекає, коли їй підвищать кваліфікацію. Тоді вона зможе подорожувати на літаках далеко за межі своєї держави — в Європу та Африку. Саме про такі навколосвітні подорожі жінка мріяла з дитинства.
Українською мовою Марія не розмовляє і зовсім її не розуміє. Каже, пройшло надто багато часу, а оскільки контактів із Україною вона не підтримувала, то й розмовляти українською було нізким.
Окрім Марії до Тернополя приїхала Наталія Расмусон зі своїм американським чоловіком. Тоді, у 1992 році, вона в Тернополі залишила бабусю і брата, тому часто до них навідується і сумує за Україною. Вона — єдина із колишніх дітей-сиріт добре розмовляє українською. В Америці має двох дітей.
Виховує синів без чоловіка. Іще з однією теперішньою американкою Анею зустріч відбувалася через Skype. Аня має в Тернополі сестру-сироту Ірину, яка прийшла на зустріч. Дівчину тоді не взяли в Америку разом з Анею і їхні шляхи розійшлися.
— Мені тоді було лише вісім років, а Ані — дев’ять, я не розуміла ще того, що вона не повернеться в Україну, - розповідає Ірина Дякова (32 р.). — Я взагалі дуже мало пам’ятаю про своє дитинство. Але потім вона мені написала про це і ми трохи переписувалися. Мене забрали її хресні батьки і я жила з ними. Аня писала, що хотіла б щоб ми зустрілися, але я б не поїхала до неї в Америку — страшно. Як не як? далеко дуже. Я її запрошувала сюди, але вона також не приїхала.
Сьогодні Ірина живе в селі неподалік від Тернополя, має двох синочків, але виховує їх сама. Хресні Ані вже померли, залишивши Ірині хату.
На запитання, чи хотіла б Ірина також жити в Америці вона відповіла — ні.
— Не хочу тому, що я привикла до тої хати, де живу, я туди не поїхала б, — продовжує жінка. — Мені тут добре.
Проте Аня не могла навіть розмовляти без сліз, вона постійно плакала, коли чула голос Ірини і повторювала, що любить її. Вона згадувала як захищала молодшу сестру в школі і ще багато моментів зі спільного дитинства не змогла забути до нині.
“Дуже шкодую, що повернувся”. На відміну від Ірини, більшість з колишніх дітей-сиріт, які в 1992 році поїхали в США, а тоді повернулися, дуже шкодують про свій вчинок.
— Я був там трошки довше, ніж інші, — згадує Володимир Яворський (33 р.). — Але мене все ж не встигли усиновити, бо я вирішив повернутися ненадовго в Україну, а тоді
знову поїхати в Америку. Але як тільки я приїхав додому, назад мене вже не пустили. Тепер шкодую, що послухав поради друга і приїхав сюди. Пам’ятаю, коли я перший день приїхав до Тернополя — то плакав. Там усе було таке світле, веселе, життєрадісне. А тут – сіре, сумне…
Але все ж хлопець змирився, поступив в університет, отримав диплом магістра банківської справи.
— Недавно закрили супермаркет, в якому я працював, тому змушений шукати нову роботу, — каже він. — Та найбільше проблема для нас усіх — житло.
Бояться виходити на зв’язок. Значна більшість колишніх дітей-сиріт, які живуть в Америці не змогли приїхати на зустріч.
— Ми намагалися зв’язатися з усіма тими, хто 20 років тому залишився в Америці, - розповідає організатор зустрічі Андрій Назаренко. — Проте, з деким із них нам таки не вдалося зв’язатися. Вони категорично не хочуть виходити на зв’язок. Можливо, важке сирітське дитинство залишило у їхніх спогадах настільки погані враження від України, що вони донині бояться сюди повертатися. Усі інші із великим задоволенням прийняли наше запрошення приїхати в Україну. Але значне підвищення цін на авіаквитки в Україну у зв’язку з “Євро-2012” сталj на заваді. Тому вдалося приїхати тільки двом із них.
Також приїхав з ними і пастор американської лютеранської церкви Ярослав Шепелявий, який раніше жив в Україні і очолював громадську організацію “Думки про віру”. Саме він був головним ініціатором ідеї вивезти дітей на оздоровлення та відпочинок в Америку.
“Ми мали великий скандал”
—У 1991 році? після проголошення незалежності? в країні була дуже слабка інфраструктура, — розповідає пастор лютеранської церкви Ярослав Шепелявий. — А ці діти були цілком нікому не потрібні. Хоч навіть сьогодні, серез 20 років, ситуація майже не змінилася. Одного разу після офіційної зустрічі я, колишній начальник освіти Тернопільської області Богдан Хаварівский та Богдан Плющ із Верховної Ради йшли дорогою і почали говорити про ситуацію із дітьми-сиротами в Україні та Тернополі зокрема.
Пан Шепелявий розповів, що виріс в Чикаго у США і у нього там є багато знайомих, які б з охотою взяли цих дітей до себе, щоб вони трохи відпочили.
Таку ідею співрозмовники підтримали.
— Я тоді саме став начальником освіти і дуже хотів зробити щось корисне для цих бідних дітей, — каже голова Тернопільського обласного товариства “Меморіал” Богдан Хаварівський. — З радістю погодився на таку пропозицію.
Після цього пастор Ярослав Шепелявий попросив лютеранську церкву, щоб знайшла американські сім’ї, які би взяли цих тернопільських дітей до себе на проживання. Половину цих сімей він знайшов серед колишніх українських емігрантів.
— Спочатку ми планували завезти лише 40 дітей на такий відпочинок, а в кінцевому результаті переговорів ця цифра зросла до 127, — продовжує чоловік.
Перебували діти-сироти в США чотири місяці.
— Поки діти жили в Америці, приймаючі сім’ї дуже розчулилися, побачивши які вони бідні, худенькі, самотні і вирішили всиновити 54 дитини із 127, — каже пан Хаварівський. — Інші повернулися назад в Україну.
Діти, які вже дуже звикли до життя в Штатах, з радістю погодилися залишитися там назавжди.
— Я цього найбільше боявся, — розповідає пастор. — Але значить, на те була воля Божа. І все для тих дітей вийшло добре.
Проте в Україні на організаторів поїздки чекав великий скандал.
— Журналісти одразу почали писати, що ми продали цих дітей американцям і вони там по 12 годин працюють, а також, що деякі з них стануть донорами різних органів, — згадує він. — Після цього американська влада почала надсилати листи до України, щоб їм пояснили, що то за такий скандал. Але після перевірок вияснили, що все добре. Я підтримую і сьогодні контакти з цими дітьми і можу запевнити, що у них справді все дуже добре.
Богдан Хаварівський, який тоді навіть позбувся посади через скандал, також згадує цю історію із гордістю.
— Я радий, що зміг допомогти хоч частині цих дітей і планую написати про це книжку, — каже він. — А хто ще досі не вірить, що ці діти щасливі і здорові, то нехай перерахує, чи всі органи в них на місці.
Світлана МАЛА
Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.
Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.
Безбар’єрність стає стійкою тоді, коли є люди, які щодня тримають її у фокусі уваги в громадах, міністерствах та інших установах. Саме про це йшлося під час першої зустрічі мережі амбасадорів безбар’єрності.
У сучасному мегаполісі, де кожна хвилина на рахунку, вантажне таксі київ стало незамінним рішенням для тих, кому потрібно швидко та зручно перевезти речі, меблі, будматеріали чи обладнання. Така послуга поєднує оперативність, доступність та індивідуальний підхід до кожного клієнта.
Сьогодні свій ювілей святкує директорка Тернопільської спеціалізованої школи №7 — Галина Миколаївна Костюк.
Питання належного оформлення трудових відносин – один із пріоритетних напрямів роботи Державної податкової служби, органів місцевого самоврядування та Держпраці. Тож сьогодні в Головному управлінні ДПС у Тернопільській області було проведено спільну робочу зустріч за участі в. о. начальника Головного управління ДПС у Тернопільській області Ольги Ліщинської, заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці Віктора Андрійчука та фахівців відомств.
Інтерактивна зустріч була проведена в рамках рамках поїздок Центру регіонами України. Учасники мали змогу ознайомитися з роботою Верховної Ради, її функціями та структурою.