Закарпатець-"американець": "Пес Мишко у мене двомовний..."

82-річного Георга Білканича із села Ставне Великоберезнянського району Закарпаття двічі обкрадали. Винесли з будинку $99 тис. і господарські інструменти на $1 тис.
Георг Білканич родом із закарпатського села Малий Березний. 55 років жив у американських містах Нью-Джерсі, Орегон, Каліфорнія, Вашингтон, Солт-Лейк-Сіті. 10 років тому повернувся з Америки на Закарпаття.
Невелика дерев’яна хата обнесена високою огорожею з дощок. На воротях — навісний замок. Георг визирає з-за дверей після телефонного дзвінка. На ліжку біля печі спить рудий великий пес-дворняга. Над ним на стіні висять два прапори — український і американський.
— Кам хіа (іди сюди. — "ГПУ"), — господар звертається англійською до пса Мишка. Випускає з хати.
— Мишко у мене двомовний. Коли я приїхав в Україну на початку 2000-х, привіз із собою собачку Зорьку. Але брат Василь із жінкою заборонили впускати її до будинку. Доки пару днів перебивався в них, Зорька сиділа на повідку в хліві. Як померла, я собі цього Мишка і ще одного песика цуценятами від сусідів забрав. Петю хтось отруїв, а Мишко залишився.
Запалює свічку. Каже, зранку немає світла. З обгорілої каструлі на печі набирає в горня гарячої води. Наливає в умивальник і миє руки.
Некомфортно жити так після Америки?
— А мої діди як жили? Почуваюся тут добре. Восени 2012-го вирішив купити будинок в Угорщині. Хотів мати хату в більш цивілізованому місці. Бо тут у селі одні невігласи живуть. Дивуються, чому не їм м’яса. Лиш питають: кому гроші дістануться, кому хату добудовуєте? Вибрав собі дім у місті Загонь. Полетів до Америки, зняв гроші з депозиту. Домовився, що пришлють мені цю суму електронним способом. У грудні попросив племінника Іларіона Керецмана, щоб повіз мене в місто Перечин за грошима. Він — онук мого покійного брата Василя. Вибрав 94 тисячі доларів, помістив їх у сейфі вдома. Там ще 5 тисяч було. Наступного дня поїхав у райцентр по продукти. За годину сусід по мобільному каже: в тебе хата горить. Сейф відчинений. Документи обгорілі, грошей нема. Іларіон знав, де лежать ключі. Той, хто вкрав гроші, вирішив учинити підпал.
У вас не склалися стосунки з родичами?
— Хотів оселитися у батьківському будинку. Та жінка брата сказала, що їм тісно. Шість ночей сидів з песиком на вокзалі. Потім припросився у місцевий санаторій. Жив там шість місяців. Ніхто з братів не цікавився, що їм, чи здоровий, — спльовує на підлогу. — За півроку найшов оголошення про продаж будинку в Ставному. Правда, його власник мене теж надув. Казав, що продає хату з півгектаром землі. А як я почав оформляти документи — випливло, що земля не його. Шкода, бо сподівався фермерством займатися.
Устає з ліжка, витягає нижню шухляду кухонної стінки. Зі схованки виймає купу розписок про борги, чеків із будівельних супермаркетів.
— Родичі роками позичали у мене гроші й не повертали. Одному зичив на ремонт, другому — на будівництво, третьому — на землю. Найбільше назичив Іларіону. Он лише одна розписка на 3 тисячі доларів. А це чеки з "Нової Лінії", — показує. — Українці занадто часто просять: "Дай". В Америці теж нелегко, але там хоча б закони працюють.
Американці інші?
— Коли переїхав до Америки, багато працював. Був слюсарем, електриком, перекладачем у мормонському університеті Брігама Янґа. Через два з половиною роки купив собі перший новий автомобіль. Потім — нову хату. За пару років — ще один будинок із землею. Написав в Україну листа і запросив одного з братів до себе. Родичі вирішили, що поїде Василь. Він прилетів якраз напередодні Олімпійських ігор. Зустрів його в аеропорту, привіз до себе. Через 10 хвилин він почав питати: "Де дідові гроші?". Кажу: не знаю. Дід хоч і жив у Америці, але помер до мого приїзду туди. Через тиждень брат зібрався додому. Напакував йому два чемодани подарунків. Віддав свою шкірянку. Зняв із вікна штори.
Підкидає до печі дрова і йде до другої кімнати. Кличе до себе.
— Ось та шкірянка, що брат носив, — виймає з шафи старий коричневий плащ. — Як Василь помер, я забрав її собі.
На стіні прикріплені два автомобільні номерні знаки США. Під вікном — похилена набік шафа та старий стіл.
Чому повернулися до України?
— Як тільки розвалився Союз, зразу прилетів. Хотів побачити ці гори, це селище. Питаю сусідів, де живуть Білканичі. Не впізнав подвір’я, бо новий будинок стояв. Бачу, старий батько сидить посеред двору. Я повз нього пройшов, піднявся на гірку. Дуже хотів побачити село з висоти. А старий мені кричить: "Ти хто? Що тут хочеш?". Не впізнав мене. Батьки хотіли третю дочку, а вродився я. Мене в сім’ї не дуже любили. З братами теж не дуже дружив. Бо не курив з ними, а читав книжки.
Мама мене не впізнала. Дуже стара була і пам’ять втратила. Я вийняв подарунки: каву, рибу, сир, вино, цукерки. Жінка брата Василя все заховала у шафу. За тиждень я повернувся до Америки. Приїхав в Україну тільки через 10 років.
Неодружені?
— В Америці не зустрів жінку, з якою хотів би мати сім’ю. Планував, що в Україні одружуся. Тутешні жінки хазяйновитіші, добріші. На початку 2000-х вирішив подивитися Європу. Зупинився у Чехії, в Брно. Дав оголошення в газету "Глєдам жену, щоб не куряща, не пияща". Додав свої фотографії. З тих, які написали, вподобав собі 30-річну Маркетку. Вона мала 7-річного сина. Ми розписалися і прожили вісім місяців. Жінка ніби поїхала до мами на кілька днів. А сама вилетіла до Америки.
Я зібрав речі і повернувся до України. Почав тут приглядатися до жінок. Дві баби сільські до мене залицялися. Хотіли за гроші у моє ліжко скочити, та нашо мені ці курви? Тепер перепитую знайомих, котра жінка з дитиною-двома хоче до шлюбу. Я вивіз би її до Америки. Головне, щоб була молода і чесна. Бо сам ще добре почуваюся.
Георг Білканич закочує рукави і легко підтягується на дверях 10 разів.
Утік до Америки від енкаведистів
Георг Білканич утік до Америки 1947 року.
— Ми жили майже біля українсько-словацького кордону, в райцентрі Великий Березний, — згадує. — 1945-го мій брат таємно переводив гімназистів і студентів через кордон до Словаччини. Про це дізналися каральні органи. Нашою родиною зацікавилося НКВД. Я зрозумів: якщо не втечу, то мене арештують і відправлять до Сибіру. В серпні 1947 року зібрався в ліс по гриби. У кошик сховав нові штани і взуття. Лінія кордону ще не була добре укріплена. Легко переліз попід дріт і дав ноги. У прикордонному словацькому селі знайшов родичів. Через два дні вони допомогли виїхати до Праги.
За півроку втік до Німеччини. Опинився в місті Резенбург.
— Два роки прожив у таборі для біженців із соціалістичних країн. Вивчився на слюсаря, токаря й електрика. Визубрив англійську мову. 1950-го нарешті отримав документи і вилетів до Америки.



повідомляє karpatnews.in.ua/