ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ: Радистка Люба всю війну грала льотчикам на «піаніно»

Вінничанка Любов Олійник у свої 88 років демонструє, як передавала сигнали азбуки Морзе. Вистукує пальцями по столу і при цьому вголос повторює короткі сигнали: ті-ті-та, ті-і-і, та-та-та…
- Ось так я всю війну грала льотчикам на піаніно, - усміхається фронтовичка. – Командир казав, що передаю сигнали, ніби на піаніно граю, нота в ноту, без похибки і фальші. А ще не забував нагадати, що льотчикам подобається зі мною працювати, бо чисті передаю сигнали. У мене був гарний слух, могла відтворити будь-який почутий звук. Це допомагало в роботі. Тому й нахвалювало начальство. Мені це подобалося. Правда, перед дівчатами було незручно.
Червонофлотець Любов Берегуліна, це дівоче прізвище пані Олійник, служила радіотелеграфісткою у 202-му батальйоні зв’язку Військово-повітряних сил Чорноморського флоту. У неї було одне й те саме завдання – передавати льотчикам координати для виконання завдань.
- Насправді мені хотілося  на передову, де гриміли бої, - каже Любов Федорівна. – На це сподівалася, коли йшла у військкомат проситися на війну. Але вийшло по-іншому…
Коли просилася на передову, командир тільки усміхався
Любов Федорівна родом з Євпаторії.
- Наш будинок стояв через дорогу від моря, - розповідає співрозмовниця. – Нема вже його нині. Декілька років тому ми їздили в Крим, там у мене ще залишилася двоюрідна сестра. Будинок, в якому виросла, знесли. Тільки спогади залишилися. Що було вчора, не згадаю, а про дитячі роки все пам’ятаю. Нас називали дітьми моря. І це була істинна правда. Бо ніде більше не проводили стільки часу, як на морі. Все змінилося, коли почалася війна. Вона украла нашу молодість. Мені було 17, як напали фашисти. Дуже хотілося, як тоді говорили, йти бити ворога, щоб скоріше повернулося мирне життя, щоб знов можна було в клуб, на танці, в кіно. Нам вірилося, що все це настане скоро, що з ворогом справимося швидко, але війна розтягнулася надовго. Хтось порахував, тривала вона 1418 днів і ночей.
Дівчина пішла у військкомат проситися на фронт.
- Я довго не роздумувала,- каже пані Люба. –Так робили багато моїх ровесників. Бачила їх на подвір’ї військкомату, куди прийшла разом з подругою. Нас не взяли. Але ми потім приходили ще і ще. Нарешті у жовтні 1942-го призвали на службу. Не знала, де і що буду робити. Хто з дівчат мав спеціальність медика або ще тільки вчився на медсестру, тих брали одразу. У мене не було ніякої спеціальності. Здобула її у Севастополі, туди доставили після призову, там закінчила курси телеграфістів. Керівник курсів рекомендував мене, кращу телеграфістку, у штаб флоту. Мені було байдуже, де буду служити. Тішилася тим, що дуже подобалося працювати з телеграфним ключем. Сигнали, які передавала, для мене справді нагадували музику. Правильно сказав мій командир, що я, як музикант, який грає на піаніно.
Відчайдушній дівчині хотілося бути ближче до того місця, де солдати б’ють ворога.
- Ми працювали окремо, - розповідає пані Люба. – У кожної була своя кімнатка. Нам приносили завдання. Що в тих знаках – не знали. Та й не цікавилися. Бо в роботі важливо було інше – якнайшвидше передати їх на борт літака.
Одного разу вона попросила командира перевести її поближче до місця боїв. - А то скажуть, була на війні, а фашиста не бачила, яка ж ти фронтовичка? Командир на те тільки усміхнувся. Помовчав трохи, а тоді суворим тоном промовив: «Червонофлотець Берегуліна, продовжуйте виконувати завдання!» Після цього зрозуміла, що моє місце у штабі, а моя роль - продовжувати грати льотчикам на піаніно.
Зберегла книжку червонофлотця
- У нас була така сама військова форма, як у моряків, - каже Любов Федорівна. – На фотографії видно. Не знаю, як збереглася книжка червонофлотця. Скільки часу минуло після війни, документ весь пожовтів, але написані чорнильною ручкою рядки не вицвіли, так само зберігся надрукований текст. Це моя згадка про молодість. Погляньте на фото у книжці, такою я була тоді у свої 18 років.
У цьому документі – всі дані про червонофлотця. Записано, що червонофлотець – це військове звання. Вказано назву частини, місце призову, місце і дата народження, обмундирування. Червонофлотець Берегуліна носила шинель, берет, суконну спідницю, тільняшку, черевики. Записано, що отримала гвинтівку.
- Перший раз дуже боялася стріляти, - каже співрозмовниця. – Але то було тільки перший раз. Далі вже не так страшно.
«Краснофлотскую книжку всегда носить при себе. Не имеющих книжек задерживать». Такий запис у книжці Любов Федорівна пояснює умовами строгого режиму на території штабу. Час від часу штаб змінював місце дислокації у залежності від перебігу подій в театрі бойових дій. «Ми були, крім Севастополя, і в Керчі, і Новоросійську, і на Кавказі».
Морячка зустріла моряка
«Берегуліна, вітаю з нагородою!» – з такими словами одного разу зайшов до неї командир. Пані Люба каже, що спершу не зрозуміла, про що йде мова. Тим часом він вручив медаль «За бойові заслуги».
- Я подумала тоді, чому ж не при всіх, у строю, - каже співрозмовниця. – Тицьнув, як чергову радіограму, і пішов назад. Добре, хоч сказав «вітаю». Штабних не любили, це правда. Але ж нашу роботу мав хтось виконувати. І саме завдяки їй льотчикам вдалося успішно виконати одну з важливих операцій. Координати для них передавала я. Льотчиків нагородили і мені дісталася нагорода.

Моряк-зв’язківець Петро Олійник  раз-по-раз звертав увагу на «піаністку» Любу. Він служив у цьому ж батальйоні зв’язку, що і вона. Взвод дівчат-радіотелеграфісток «зривав» морякам очі. Бійці при першій-ліпшій нагоді намагалися проникнути у розташування дівочого підрозділу. Але Петро зустрів Любу випадково, на території штабу. Не міг пройти мимо, бо дівчина плакала. Моряк запитав, що сталося. А коли  дізнався, розсміявся. Дівчина натомість ще більше стала рюмсати. «Я думав, у неї горе, а вона плаче, бо старшини злякалася».
-У мене тоді пропало простирадло, - каже пані Люба. – От старшина попередив, якщо не поверну майно, буду мати неприємності. Погрожував відправити на гауптвахту. Я злякалася. Всіх розпитувала, чи нема в кого зайвого простирадла, але де воно могло взятися. Сказала про це моряку Петру, а він замість того, щоб заспокоїти, став сміятися. За декілька хвилин прибіг захеканий, приніс. Не знаю, де його взяв, може, своє віддав. Тоді ж зізнався, що вже давно не зводить з мене очей. Після того і я стала уважніше придивлятися до нього. Після війни, у 1946-му, ми з ним одружилися. Петро родом з Вінницького району. Є тут село Іванівка. Отак я і опинилася на Вінниччині.
Дякую долі, що подарувала трьох синів
Нема вже серед живих Петра Олійника. Любов Федорівна проживає у Вінниці разом з наймолодшим сином Олександром. Дочекалася вже п’ятьох правнуків, стільки ж має внуків.

- Троє синів у мене, - каже фронтовичка. – Льоня у Мурованих Курилівцях, він найстарший, Толя у Москві, а найменший Саша доглядає мене на старості разом з дружиною. Її звати так само, як і мене, Люба. Так що я доглянута, маю хліб і до хліба, а головне – увагу від дітей і внуків. Добре, що не сама залишилася. Бо ж по-різному буває у людей. Є такі, що нема кому води подати, а я в теплі і в ласці, радію з тог. Сумно тільки, що Петро не бачить, як наші діти з добром у серці піклуються про маму. Він так робив, коли був живий. Вони в нього навчилися. Я ж виросла у місті. Не знала, що росте на городі, корову бачила тільки на малюнку. Петро був агрономом. Терпляче вчив мене поратися біля землі, доглядати худобу.
У понеділок, шостого травня, у телефонній розмові найменший син Олександр поділився тим, що з Москви на дев’яте травня планує приїхати його середульший брат Анатолій.
- Можливо, повеземо маму в Іванівку, - каже Олександр. - Вона єдина з учасників війни, хто залишився в цьому селі. Там вона працювала на пошті. Там її знають люди. Якщо ніщо не стане на заваді, поїдемо.



повідомляє 20minut.ua/