На Житомирщині син взяв вину матері за вбивство на себе

 — Це дитя в такому пеклі жило, що не передати. Казав: мама пообіцяла кинути пити, глядітиме меншеньких діток. Його сильно не покарали б, бо ше малий. Русланчик усе взяв на себе, а вона повіялася, — розповідає 50-річна Надія Маслюк, медсестра Народицької райлікарні. Вона всиновила хлопця.

Руслан Сіренко родом із села Слобода-В’язівка Народицького району. Батько покинув сім’ю, виїхав до Києва. До 9-річного віку його виховувала мати, потім забрав батько. За чотири роки Руслан утік до матері.

У цей час Ганна Дзезенко співмешкала з на 10 років молодшим Олександром Яковченком, народила від нього трьох дітей. Максимові 7 років, Юлії — 6, Єлизаветі — 2. Не працювали, жили з соціальних виплат на дітей.

— Мамка по професії повар вищого розряду, в Києві робила шеф-поваром у ресторані. Добра була, коли не пила. А як запила, почалися крики, матюки, — згадує 16-річний Руслан Сіренко. По обіді 10 жовтня повертається зі школи, показує щоденника опікуну. Всі поля охайно заповнені, оцінки — 10 і 11 балів. Заварює каву в півлітровому глиняному кухлі, робить бутерброд. — І сьогодні бачив її. Переходила дорогу біля школи, мене не помітила.

Розповідає, як жив із матір’ю й віт­чимом.

— Максу тоді було 5 років, Юлі — 4. Отчим на мене не кричав, мама любила, могла даже обійняти. Не пили, у хаті чистота. Все почалось через год. Вони набралися кредитів, стали пити. Їсти не було чого, я почав працювати, віддавати гроші їм. Бились вони стабільно раз на тиждень. Мама могла напитися і десь поїхати, по місяцю дома не було. Отчим мав привичку — набити її, щоб не їхала. Спочатку я захищав маму. Потім — нє, бо сама винувата. Кидала нас, дома нічого їсти нема, грязно. Малі бігали, де хотіли: Макс ходив ночувати до однокласника, Юля — до баби. Лізка дома лежала.

Руслан збирається на тренування — навчається танцювати вальс. Згадує 2 жовтня 2013 року — день убивства Олександра Яковченка.

— Мама з отчимом сварилися зранку, — помітно нервує. — Я пішов до дяді Олега тягати гарбузи. Я в нього корову пас, возив сіно, копав картоплю. Він мало грошей давав, бо мама брала самогонку в нього. Вернувся у сім вечора. Накормив малих, в 11 — усіх уложив спать. Мама з отчимом пили на кухні, сварилися. Мама кричала за ті кредити, що отчим нічого не робить. Вони завжди так — покричать-покричать, і все. А це мамка вибігає, вся колотиться: "Я його убила". Захожу в комнату — отчим лежить весь у крові. Мама курила у веранді, плакала, що її посадять, нас розтягнуть по інтернатах. Заікалася. Просила, щоб я дивився за дітьми, її провідував.

Жінка сім разів ударила чоловіка сокирою по голові. Із сином закопали тіло у хліві.

— Я копав яму, мама світила телефоном. Потім пішов спати. Це було пять утра. Потім весь день у дяді Олега копав картошку. Як вернувся, мати спала п’яна. Наступні два дні ночував у друга, бо вдома було страшно. Пришла баба (мати Олександра Яковченка. — "ГПУ"). Каже: Саша снився, говорив: "Мене Аня вбила". Мама сказала, що він десь поїхав. Того вечора пила з подружкою Олею й сусідом. Призналася їм. Ті передали бабі, вона визвала міліцію. Нас обох забрали.

Руслан погодився взяти провину на себе, бо "мама пообіцяла кинути пити й дивитися за малими". На час слідства хлопець перебував під домашнім арештом.

— 6 жовтня мене допитували, — згадує. — Сказав, що три рази вдарив отчима обухом. Потім прийшла експертиза — сім рубаних ран. Слідчий говорив, що то сокира провернулася і я не пам’ятаю. Потім провіряли у психушці.

Справу розглядає суд. Чергове засідання відбудеться 22 жовтня. Руслан фігурує як звинувачений, мати — свідок. У травні хлопець зізнався: узяв провину на себе, щоб братів і сестер не забрали до інтернату.

Після вбивства чоловіка Ганну Дзезенко вигнали із Слободи-­В’язівки. Із сином і двома доньками поселилася в дитячому відділенні райлікарні. 21 травня її позбавили батьківських прав. Максима усиновила баба, доньок — інша жінка, Руслана забрала медсестра Надія Маслюк. Вона живе з сином 29-річним Андрієм.

— У мене через ці суди постійна депресія, — каже Надія Валентинівна. — Люди питають: як не боїшся пускати такого в хату, це ж убивця. Чого його боятися? Це золоте дитя, зараз нікому не нужне. Сам гроші заробляв. По селу картоплю садить, городи обкошує, корів пасе. Ще й малих на собі тягнув. Тільки його побачила — таке скромне, чесне. Я хотіла й Лізочку взяти. Але за неї три сім’ї билися. Юлічку і Лізочку усиновила одна жінка з нашого району. Просить не розповідати, де живе, щоб баба не взнала.

Руслан Сіренко спілкується з матір’ю лише в суді. У школі попросив, щоб її не пускали.

— Не хоче її навіть бачити, — каже опікун. — Недавно Аня з другом обікрали якесь кафе.

Ганна Дзезенко живе з третім чоловіком у хаті з вибитими шибками. Випивають, не працюють, спілкуватися з журналістом відмовляються.

Повз їхнє подвір’я іде шкільна прибиральниця 46-річна Лідія Федорівна.

— Аня — непогана людина. Не знаю, чого її з того села вигнали. У нас ні з ким на вулиці не б’ється, не свариться. Скучає за дітьми, хоче одсудить їх назад. Мені її жаль. Вона просто збилася з путі. Казала, що той Саша дуже обіжав її. Зараз такі чоловіки, що іноді треба й лопатою дати. Мій теж п’є. Я б його не убивала, канєшно, але якби могла — налякала б добре.

20 хвилин