Маєток олігарха, побудований на людських кістках, згорів ущент

Але іноді в перебіг подій втручається якась вища справедливість. Тому сьогодні ми пропонуємо вашій увазі одну таку повчальну історію, у якій правда все ж перемогла. Щоправда, зовсім не законним чином…

Виявляється, що першовідкривачем надзвичайно популярного останнім часом серед наших казнокрадів-опозиціонерів шляху втечі в Росію був зовсім не Янукович. Ще за 10 років до «легітимного» цю стежку протоптав його гідний попередник Ігор Бакай. За президентства Кучми він очолював «Нафтогаз» і Держуправління справами, привласнюючи при цьому кругленькі суми державних коштів. Коли ж після Помаранчевої революції проти нього порушили ряд кримінальних справ і оголосили в міжнародний розшук, Бакай поспішив утекти до Москви, прихопивши з собою близько мільярда доларів. Але хоч Ігор Михайлович уже понад 10 років переховується в білокам’яній, його ще й досі чудово пам’ятають жителі сіл на межі Київської та Черкаської областей.
Села Великий та Малий Букрин Київської та Трахтемирів Черкаської області мають і багату історію, і мальовничу природу. Говорячи словами поета, тут вам «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі». Забув згадати Шевченко хіба що про густі ліси. Свого часу Трахтемирів був козацькою столицею. А в 1943 році тут знаходився горезвісний Букринський плацдарм, з якого радянське командування безрезультатно намагалося взяти Київ, згубивши при цьому декілька сотень тисяч людських життів. Як кажуть місцеві, тут на кожному метрі полягло по 4 солдати. І от уже за незалежної України села знову опинилися під окупацією… Але цього разу не польської шляхти чи німецьких загарбників, а свого доморощеного олігарха.
У 1996 році сюди раптом навідався Ігор Бакай і, наобіцявши селянам золоті гори, орендував їх земельні паї. Договори він оформив на свого підручного Андрія Слоневського. Як пізніше зізнався сам Бакай у своєму інтерв’ю «Україні кримінальній», з Андрієм він познайомився у мисливському магазині, а до цього Слоневський впродовж десяти років займався браконьєрством у трахтемирівських лісах. Після того як поля опинилися під контролем Бакая, на них не було посіяно ні зернини і вони поросли бур’яном. Селянські землі були потрібні йому лише як підступи до лісів і Дніпра. Уже наступного року ця територія була оголошена приватним ландшафтним парком «Трахтемирів». До слова сказати, поряд з ним знаходиться державний заповідник з такою ж назвою. У володінні держави — 590 гектарів, у той час як у приватних руках — 10 тисяч. Головна ж різниця між ними в тому, що Бакай створював свій парк зовсім не для охорони природи, а для того щоб безжально її знищувати, влаштовуючи «царські полювання» для правлячої верхівки.
З початком «бакаївщини» місцевість почала нагадувати концтабір. «Трахтемирів» було огороджено колючим дротом, дороги перекрито шлагбаумами, з’явилися спостережні вишки та численні охоронці з автоматами Калашникова. На території ландшафтного парку навіть було запроваджено складну систему перепусток. А на місці колишнього піонерського табору виріс розкішний триповерховий мисливський будиночок. Поряд з ним — басейн, причал і вертолітний майданчик. Під час будівництва навіть було зруйновано частину старовинного кладовища, зокрема зрівняно з землею могилу славетного козацького ватажка Мухи. За словами очевидців, коли екскаватор копав котлован, то вигортав на поверхню десятки людських кісток і черепів.
Не обійшлося й без містики. Одного дня на будмайданчик навідався місцевий відлюдник Олег Петрик і передрік, що з побудованого на кістках нічого путнього не вийде. Звісно, від нього лише відмахнулися. Хто ж тоді міг передбачити, що ці слова дійсно справдяться і дачу Бакая знищить полум’я? Щоправда, станеться це більше ніж через півтора десятка років…
У той час як олігарх споруджував собі розкішний маєток, селяни опинилися на межі голодної смерті. Мало того, що вони нічого не отримували за орендовану в них землю, потім їм навіть заборонили випасати на ній худобу. А селянські городи почали знищувати дикі кабани. Ходити в ліс по гриби та дрова — теж зась. У кращому випадку — виженуть озброєні охоронці, у гіршому ж можна було назавжди залишитися у піщаному ґрунті під яким-небудь деревцем. Звісно, за цих нестерпних умов сала почали вимирати. Молодші виїздили у пошуках кращої долі, а залишалися хіба що старі.
Натомість Бакаєві знахабнілі вепри були лише в радість. Він і його колеги-високопосадовці влаштовували на них «дике полювання», жорстоко знищуючи беззахисних тварин із автоматів та снайперських гвинтівок. Тут побувала ледве не третина тодішньої Верховної Ради. Кажуть, що після перемоги Помаранчевої революції Кучма першим ділом приїхав саме сюди і, зриваючи злість, розстріляв з автомата з десяток кабанів. Також у бакаївських угіддях любив полювати російський посол Віктор Черномирдін. Якось за два вечори тут вбили аж 60 тварин. До того ж зроблено це було зовсім не плем’ям дикунів заради виживання, а задля розваги купкою п’яних олігархів. Трупи вепрів потім поскидали гнити у рівчак. А високопоставлені браконьєри пішли з дівками паритися в сауну, збудовану на козацьких кістках…
У 2007 році місцеве населення врешті-решт не витримало. Хвиля народного гніву вилилася у звернення до тодішніх президента й прем’єра: «Шановні Вікторе Андрійовичу та Вікторе Федоровичу! Поки ви ділите владу, поки гризетеся за «булаву» і не можете довести народові, хто є старшим «у домі», пройдисвіти і бандити дограбовують матір-Україну… Якщо ви найближчим часом не допоможете нам скинути ярмо другої окупації Букринського плацдарму, то дуже скоро матимете честь дізнатися про створення в наших краях партизанського загону… Усю відповідальність за наші дії будуть нести державні структури, до яких ми добивалися, волаючи про допомогу».
Але не допомогли селянам ні Янукович, ні Ющенко. Їм навіть не треба було розповідати про олігархічні шабаші в маєтку Бакая. Вони чудово знали про них, адже… бували тут самі: Янукович — на полюванні, а бджоляр Ющенко привозив сюди свої вулики. До речі, приїздив сюди і наш нинішній президент, а тоді ще «простий» народний депутат Петро Порошенко…
Але ніщо не може тривати вічно. Того ж 2007 року селянам вдалося відвоювати свої паї, домігшись їх передачі іншим орендарям. Та й сам «ландшафтний парк» після втечі Бакая почав потроху занепадати. Андрій Слоневський, який залишився тут «на господарстві», вже не мав тих грошей і зв’язків, що його господар. Порідшали візити можновладців, і маєток почав перетворюватися на місце відпочинку для просто багатих українців. Одна ніч в апартаментах олігарха-втікача коштувала тисячу доларів. Ще декілька тисяч потрібно було викласти за вбитого кабана.
Озброєні охоронці продовжували чергувати біля маєтку аж до початку 2014 року. Раптово зникли вони лише після Майдану, чим не забарилася скористатися Канівська сотня вільного козацтва. Козаки захопили маєток і почали вимагати його передачі у власність місцевої громади. Але сліпе правосуддя вирішило по-своєму — сюди раптом навідався загін «Беркуту», всіх «спакував» і відвіз у Канівський РУВС. Після цього маєток ще рік простояв пусткою. А на початку березня 2015-го його, з досі нез’ясованих причин, раптом охопило полум’я і він згорів ущент, аж до фундаменту, міцно вмурованого в землю колишнього козацького кладовища…
Ось так і закінчилася історія маєтку Бакая, що понад півтора десятиліття не давала спокою ні живим, ні мертвим. Але по всій країні ще й досі продовжують стояти подібні маєтки наших казнокрадів. Про їх повернення в народну власність нам лишається хіба що мріяти, доки при владі залишатимуться такі ж «бакаї», що і в попередні роки.
Нас навіть позбавляють можливості боротися з ними, адже законопроект № 2737 «Про Народний контроль в Україні» ще й досі припадає пилом у Верховній Раді. За таких умов люди запросто можуть озброїтися славетним гаслом Нестора Махна «Мир хаткам, війна палацам!» і взяти до рук запальнички та каністри з бензином. Тільки чи будуть переможці у цій міфічній війні за справедливість? Ми всі залишимося однаково бідними — олігархи позбудуться своїх маєтків, а люди власними руками пустять за димом вкрадене у них майно. 

Антон Столяров
Всі статті автора