Відомий волонтер Тім Златкін: про війну та мир

Згадали минуле літо — Тім тікав з Донецька, бо його вже «пасли» якісь люди з автоматами, а підходити до них та питати чого треба бажання не було. Так, в один день, без речей, з одним рюкзаком «зробив ноги». Ще встиг до мами в Єнакієве заїхати, але там було як в американському кіно — їдуть на «копійці», а з обох боків постріли, бухає скрізь, а вони до мами на шаленій швидкості під кулями. Так, є що згадати…

Тім каже, що до Києва їхав з думками працювати саме журналістом, але плану чіткого не було. Була надія повернутися додому, але вже під вересень стало зрозуміло — це надовго. Чому став волонтером, питаю його — сміється. По дурості, каже, бо дурень. Спочатку, бо знав як, одного вивіз із зони АТО, потім другого. Дітей багато витягали, старих, інвалідів. Був дідусь один, спочатку лаявся на нас, бо в нього дома залишилось десь з пів буханця хліба сірого, то він аж до суботи міг би прожити… А тут люди, волочуть, вмовляють їхати. Дідусь зовсім старенький, нікому не потрібен. Тім каже, вивезли, нагодували борщем смачним, домовились про притулок, бо його нікуди взагалі було дівати. Як згадує того дідуся, плаче. Це обличчя війни. Старі та немічні,  голодують страшенно, нікому не потрібні…

Там, на межі між війною та миром, все, зазвичай, як у всіх, але все інакше. Таке ж саме блакитне небо, сонце гріє, а почуття інші.

Юлія: Ти рідко буваєш вдома і велику частину часу проводиш або на лінії фронту або в прифронтових містах. Розкажи, у містах на лінії розмежування яке життя?

Тім: Таке ж складне, як у глибокому тилу.

Юлія: Ці ж міста особливі, так?

Тім: Я б не сказав, що особливі. Просто люди такі, вони звикають до цього. Вони чують, вони бачать, але вони звикли. Коли ми приїхали, це був грудень місяць, в перший раз побачили мирних жителів у Водяному, біля Пісок та аеропорту, взагалі трохи заблукали, побачили: є живі люди, хтось ще існує. Спитали дорогу, а на нашій машині було написано преса, вони питають: «а чого ви в нас інтерв’ю не берете?». «А що ви тут робите, чому звідси не їдете», — питаємо. Почали так спілкуватися, деякі вилізли, особливий там «заміс» був, дуже серйозний. Деякі звикли там жити, по півроку без світла, без газу, без води.

Юлія: Як ці люди ставляться до нашої армії?

Тім: А ось тут вже є розділення. Хтось дякує армії, хтось публічно проклинає, на камеру, якщо там побачать журналістів. То матюкають — їм взагалі журналісти не подобаються.

Коли працював «на передку» як боєць, все сприймалося  нормально. А ось як волонтер я вже не рекомендую нікому там бути. Тому що те, що бачить журналіст і те, що йому там дозволяють робити, не складає взагалі реальної картинки. Як казав один мій друг, насправді все не таке як воно є.

Юлія: Ти багато часу проводиш на передовій. З якими почуттями ти їдеш на лінію фронту?

Тім: З нормальними, світлими, чистими.

Юлія: Бойовий дух?

Тім: Не те щоб сказати бойовий дух, «б’ю копитом у груди», на кшталт «зараз порвемо всіх». Взагалі там нормально все, класно.

Юлія: Це праця?

Тім: Та не стільки праця, скільки знання, більш-менш підготовка, ти знаєш, що тебе чекає, ти знаєш де чорне, де біле, де сіре, де червоне, де зелене, де яке. Допустимо, були різні відчуття, будучи в Донецьку, або перебуваючи тут, коли взагалі не знаєш, що це за люди та з ким спілкуєшся. Там просто видно все, як на долоні. Якось так…

Юлія: У тебе на передовій багато друзів, справжніх?

Тім: Так, забагато. Переважна більшість моїх найкращих друзів зараз там.

Юлія: Ти втратив когось із них?

Тім: Так. І не одного. Декого знав буквально один чи кілька днів, деякі були знайомі багато-багато років.

Юлія: А от ця дівчина-снайпер, Лія, яку ви втратили. Так, болюча тема…

Тім: Ні, не стільки зараз вже болісно, скільки прикро, що недостатньо підготували. Я не кажу, що там була ситуація типу «зрада», злив інформації, ні. Так сталося, скоріш, по-дурості… якщо розбирати всі деталі, розглядати окремо, то іноді з’являються думки про змову, чи що хтось підставив, але це і не нещасний випадок. Вона прикривала людей, котрі відходили… Так сталося.

Юлія: Тім, це війна?

Тім: А як це назвати? Це справжня війна, так. Є там деякі нюанси. Так це можна назвати АТО, війна з тероризмом…

Юлія: Як ти думаєш, країні потрібно введення воєнного стану?

Тім: Я не бачу, якщо відверто казати, сенсу від того, що це буде названо війною. Моя думка така: якщо ми позначили АТО, то якщо не виконуються декілька основоположних пунктів цієї операції, то це вже не АТО, а хто зна що. Якщо ми введемо воєнний стан, то що власне зміниться?

Юлія: Для хлопців на передовій нічого не зміниться?

Тім: Взагалі нічого! Позиції ВСУ тримають по всій лінії фронту, волонтери як допомагали так і будуть допомагати, зв`язок як був так і буде. Я не розумію, який з цього буде КПД…

Далі поговорили про майбутнє. Тім, як і всі інші, хоче повернутися до рідного міста. Хоче мати родину, ще дітей, багато дітей. Але повернутися бажає вже на власних умовах. Так, є кому «дякувати»! Каже: «це ж не таємниця, що в нас буде декілька годин на вирішення особистих питань». Звучить не дуже, але то є правда. В кожного, хто тоді тікав, є особисті питання до місцевих — хтось писав доноси, через когось потрапляли «на підвал». Та що там казати… Там є власні рахунки.

Страшне питання: що робити хлопцям після війни? Всі розуміють, до кожного можна буде «придовбатися». У кожного зброя та не дуже гарні вчинки за плечима. То буде дійсно серйозне питання, буде потрібен правовий захист для кожного, бо сьогодні це війна, а завтра може бути звичайний злочин…Так, приклад з афганцями перед очима.

Але зараз кожен боєць, кожен волонтер, кожен журналіст, кожен громадянин повинен робити все заради перемоги. То є найважливіша наша мета. А щодо іншого, так поговоримо через півроку. Так, зустрінемося знов десь під новий рік та поговоримо знов про перемогу, про мир, та про наше майбутнє.

Щирої тобі вдачі, Тім Златкін, журналіст та волонтер. Як в нас кажуть, дурням завжди щастить, повертайся живим!

Ткаченко Юлія
Всі статті автора