Духовна євроДЕЗінтеграція

Після Революції гідності українська євроінтеграція та лозунги на кшталт «жити по-європейськи» викликали маленьку, ледь жевріючу надію. Після півторарічної війни, повного розвалу економіки, та й взагалі всього «вкладу в розвиток» нинішньої влади, слово «євроінтеграція» у моїх знайомих викликає якщо не сміх, то зітхання. Не те, щоб вони не хотіли жити, як, припустімо, шведи. Зовсім ні – просто у якийсь момент один українець сів, подумав, і вирішив, що легше сісти на найближчий рейс Ужгород – Кошице, аніж чекати, коли Європа сама прийде до Магомета.

З іншого боку, в українців є надзвичайна, я б навіть сказала непересічна здатність прив’язуватись до традиційного, застарілого, якась пострадянська сентиментальність, що не дає дороги новому життю. Найяскравіше це проілюстрували останні вибори, на які так чекав кожен депутат. Бо після року головування провладної партії Порошенка та повної деструкції, по-іншому ніж сентиментальністю черговий вибір українців на користь «Солідарності» я пояснити не можу.

Неєвропейська віддаленість політиків

В Україні громадяни, на жаль, не розуміють ключових економічних перетворень. Вони хочуть стабільний валютний курс, щоб гривня дорого коштувала, не усвідомлюючи, що, зрештою, саме через це відбувається девальвація, адже економіка не може довго утримувати дорогу гривню. Вони не розуміють, що коли ціни на енергоносії для населення низькі, то олігархи можуть купувати газ за одну ціну, продавати в рази дорожче й заробляти на державі неймовірні статки. Не розуміють, що якщо їм збільшать заробітну плату чи пенсію до 10 тисяч гривень, то інші сфери взагалі залишаться без копійки фінансування, і так далі. У цьому випадку існує певна проблема із самими політиками, точніше з їх роз’ясненнями. Їх принцип – наобіцяти, щоб добре звучало, але погано виконувалось. От, наприклад, чи був при тверезому розумі Лев Парцхаладзе, коли давав передвиборчу обіцянку зробити монорейкову дорогу Біла Церква – Київ?(!) Ситуація доходить до комічного, коли усвідомлюєш, що київські маршрутки часом просто тріщать по швах під час поїздки, і ти боїшся за своє життя. Або те, що до деяких сіл, як, наприклад, Здорівка на Васильківщині, маршрутки іноді взагалі не доїжджають. Та вихід є – давайте вбухаємо декілька державних мільйонів у монорельсову дорогу для щоденних поїздок 15 тисяч білоцерківців, – пропонує Парцхаладзе.

Як, може, буде через 50 років

Тож очевидно, що в уряду проблеми з орієнтацією в реальних проблемах звичайного населення. А це вже звучить якось не по-європейськи. Найкраща ілюстрація того, як має бути – це колишній Президент Чехії Вацлав Клаус. Він завжди все чітко і зрозуміло пояснював населенню, зосереджувався на головному, на принципах. Коли у 90-х він був прем’єр-міністром цієї країни, то щосуботи їздив до одного з маленьких містечок і розмовляв з людьми, пив з ними пиво, спілкувався. Тому він знав про всі їх проблеми і відповідав на найзагальніші запитання під час публічних виступів. Або ж мер Лондона Борис Джонсон, який заради благодійності в діловому костюмі валявся на траві та перетягував канат з військовими у День пам’яті просто біля мерії. Таким чином Джонсон збирав кошти для бійців збройних сил Об’єднаного королівства та їх сімей. А в нас кричать із трибун «Слава Україні! Йдемо в Європу».

«В Україні популісти регулярно виступають проти підняття цін на енергоносії, обмеження пенсій тощо. У Польщі, наприклад, ніхто не порушував таких питань. Політики та громадянське суспільство мають сфокусуватися й пояснювати людям, що податки занадто високі, що держава занадто витрачається на багатих. Але цього не роблять», – розповідав одному авторитетному виданню економіст Андерс Ослунд.

Ментальність не змінити

Духовна непристосованість – ще одна ланка, що віддаляє нас від Європи. Будьмо відвертими, українцям ще необхідно дорости до того, щоб цивілізовано ставитись до національних меншин (ромів, наприклад), не проявляти расизм (кавказці) та не витріщатись на людей з інвалідністю. Таке враження, що у боротьбі за справедливі зарплати українці забувають про все людське, про мораль, про релігію. Озлоблені, вони тільки тим і займаються, що порушують заповіді божі, щодня проклинаючи політиків, маршируючи на черговий проплачений мітинг. А діти слухають.

Нещодавно мер Риги Ніл Ушаков запропонував систему шкільних е-талонів. Це означає, що кожен батько-латвієць зможе з 1 січня давати на обіди своїй дитині або готівку, або перерахувати гроші на е-талон. Якщо ви даєте гроші на обід готівкою, дитина може купити собі поїсти в їдальні. А може купити собі і чіпсів з кока-колою в сусідньому магазині. Якщо ж гроші покласти на е-талон, то розплатитися ними можна буде тільки в їдальні. І колу з чіпсами купити вже не вийде. Про те, що таку систему в українських школах будуть мати тільки наші онуки я й не згадую, але один момент вразив мене найбільше: латвійські очільники хочуть допомагати малозабезпеченим дітям, при цьому дотримуючись морального аспекту(!). «Раніше не було технічної можливості надати дітям з неблагополучних сімей безкоштовні обіди так, щоб їх однокласники цього не помітили. Зараз ми вводимо можливість розплатитися в їдальні шкільним е-талоном. Це означає, що ніхто не буде знати, хто Янису або Петі поклав гроші на його е-талон – батьки чи Департамент добробуту», – прокоментував мер Ніл Ушаков. Чи можете ви уявити собі якогось українського мера, який би турбувався про емоційний комфорт малозабезпечених дітей? Він соціальним комфортом цих малих не дуже то й переймається.

Отже, сукупно, що ми маємо? Надмірну неєвропейську заполітизованість населення, авторитаризм у школах та університетах, села, де алкоголізм є єдиною умовою у грі на виживання, медицина із летальним кінцем, мовний бар’єр навіть зі східними європейцями, занепад фермерського ремесла, пенсіонерів із повними надії на гречкосіїв очима, і врешті 70% мешканців, що пливуть за течією. Хороший набір для євроінтеграції, чи не так?

Савко Лілія
Всі статті автора