Боротьба з проявами насильства — загальнодержавне завдання

Сьогодні мабуть вже мало хто пам’ятає, що Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» було прийнято ще 2004 року. Творення на демократичних засадах національного права, згідно з сучасними досягненнями міжнародного права, передбачає знання міжнародних актів, вміння оволодіти ними, грамотно прочитати і вивчити їх, конкретно формулювати національні правові норми відповідно до міжнародних. Тобто використання універсальних цінностей Миру, Солідарності, Справедливості і Свободи, протидія насильству, страху, гнобленню, всьому, що перешкоджає існуванню людини третього тисячоліття, потребує високої правової, державної і в цілому політичної культури.

Основою цих процесів в нашій державі виступає Конституція України. Стаття 3 Конституції України проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю.

Згідно зі статтею 28 Основного Закону кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Відповідно до статті 29 Конституції України, кожній людині гарантується право на свободу та особисту недоторканність.

Однак, попри наведені принципи та гарантії прав і свобод людини, далеко не завжди держава здатна ефективно їх забезпечувати.

Сьогодні на це впливає і зовнішній фактор. Агресія Росії проти нашої держави має не тільки прямі наслідки (анексія АР Крим, створення фейкових «республік» «ДНР» та «ЛНР», загибель та каліцтво тисяч військових і мирних мешканців, більше мільйона біженців тощо), а й наслідки побічні, завуальовані, які, на перший погляд, і не мають прямого зв’язку з агресією північного сусіда.

Мова йде, перш за все, про зростання хвилі насильства в нашій державі та, відповідно, кількості жертв цього насильства. Враховуючи, що з проблемного регіону потрапляє на терени нашої держави неймовірна кількість зброї, ця проблема неабияк загострюється. Крім того, ми стаємо свідками такого нового для українського суспільства явища, як тероризм, який розповсюджує насильство в мирні міста та села України.

Безумовно, насильство існувало в Україні і до російської експансії і, як не сумно це стверджувати, мабуть буде існувати й після. Злочини проти особистості, насилля у сім’ї, торгівля людьми, злочини проти дітей — це те, з чим має боротися і держава, і все громадянське суспільство. Проте, у кожного свої методи та свої можливості.

Слід зазначити, що кожен з перерахованих видів насильства — це предмет окремого, поглибленого і всебічного аналізу. Тому спробуємо лише змалювати окремі тенденції, визначити найбільш гострі проблеми і зупинимось на тому, що, на наш погляд, можна вирішити вже найближчим часом.

З одного боку, в Україні існує потужна нормативно-правова база, що має стояти на варті прав громадян та запобігати проявам будь-якого насильства.

Це — Цивільний та Цивільний процесуальний кодекси, Кримінальний та Кримінальний процесуальний кодекси, Кодекс про адміністративні правопорушення та Сімейний кодекс України.

Відповідальність за насильницькі злочини встановлено десятками статей Кримінального кодексу (статті 115, 120–129, 150–153 та інші).

Сімейним кодексом України (стаття 164) визначається, що батьки можуть бути позбавлені судом батьківських прав за насильницькі дії щодо дітей.

Стаття 173-2 Кодексу про адміністративні правопорушення визначає систему покарання за вчинення насильства в сім’ї.

Крім того, в Україні прийнято та діє (у будь-якому випадку, мало б діяти) ціла низка Законів, спрямованих на боротьбу із насильством:

Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» від 15 листопада 2001 р., Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р., Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 р., Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про здійснення прав дітей» від 3 серпня 2006 р., Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р., Закон України «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства» від 20 червня 2012 р.

Виглядає так, ніби створена потужна юридична основа для подолання різних проявів насильства у суспільстві, але, як ми вже зазначали, прийняття Закону — ще не є його виконанням і зовсім гарантує остаточного зникнення негативних явищ. Тим більше, якщо законодавці або приймають закони з різноманітними недоліками, або не розглядають проблему насильства комплексно та системно.

Досягненнями законів, безперечно, слід вважати визначення компетенції органів влади щодо протидії насильству у суспільстві, в сім’ї, щодо жінок та дітей. Позитивним є визначення термінів, запровадження спеціальних заходів реагування на насильство. Проте, значна кількість експертів відзначає, що більшість з перерахованих Законів не є досконалими, як і державна політика у цій сфері.

На жаль, вагомий внесок у те, що Закони не працюють, роблять і працівники спеціальних органів, установ, служб своїм незнанням тих їх положень, за реалізацію яких вони несуть відповідальність. Невиконанню документів сприяють і поширене невизнання серйозності проблем представниками державних і правоохоронних структур.

Головним же, на наш погляд, є те, що законами не закладені реальні механізми надання допомоги та захисту жертв насильства.

Особливої уваги у цьому сенсі заслуговує питання відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину. Україна ще у 2005 році підписала Європейську конвенцію про відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 року. Однак держава її досі не ратифікувала.

Відповідно до цієї Конвенції, відшкодування збитку виплачується таким категоріям потерпілих:

– особам, яким у результаті навмисних дій була нанесена серйозна втрата фізичного чи психічного здоров’я;

– особам, що перебували на утриманні загиблих внаслідок такого злочину.

Не підлягає сумніву, що відшкодування шкоди потерпілому є однією з центральних проблем у забезпеченні його прав і законних інтересів, порушених вчиненим злочином. При цьому традиційно основним способом такого відшкодування виступає реституція. Разом з тим очевидно, що реституція в багатьох випадках не гарантує задоволення інтересів потерпілих та досягнення ідеалів соціальної справедливості. Пов’язано це насамперед з двома обставинами: 1) відсутністю у більшості осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, необхідного майна або доходів, що дозволяють відшкодувати заподіяну злочином шкоду; 2) невстановленням слідчими органами осіб, винних у скоєнні значної частини злочинів, що повністю позбавляє потерпілого надії на відшкодування заподіяної йому злочином шкоди. У зв’язку з цим пильну увагу юристів і законодавців у багатьох розвинених країнах в останні десятиліття звернено на розроблення та апробацію механізмів відшкодування потерпілим шкоди, заподіяної злочином, за рахунок держави.

Логіка такого підходу ясна і зрозуміла: «держава повністю взяла на себе турботу про підтримання правопорядку та забезпеченні безпеки всіх і кожного з членів суспільства. З цього логічно випливає, що усунення наслідків злочину, зокрема шляхом відшкодування заподіяної шкоди, теж повинно стати завданням держави, відповідні органи якої виявилися неспроможними запобігти злочину».

На сьогодні, наприклад, у Сполучених Штатах Америки визнається, що компенсація заподіяної злочином шкоди є стрижнем системи правосуддя. На федеральному рівні правову основу компенсаційних виплат жертвам злочинів складають такі законодавчі акти: «Закон про захист жертв і свідків злочинів» від 1982 року, що встановлює основні принципи справедливого поводження з жертвами злочинів; «Білль про права жертв злочинів» від 1984 року, регламентує всю систему соціального захисту жертв злочинів; «Закон про права жертв злочинів та реституції» від 1990 року, в якому особлива увага приділяється питанням відшкодування шкоди, заподіяної злочином.

Крім цього, практично у всіх штатах прийнято власні правові акти з видачі компенсацій жертвам злочинів. Компенсація, яка виплачується державою, як правило, покриває витрати на медичну допомогу, витрати на похорон, а також включає матеріальну допомогу членам сім’ї померлого годувальника. Таким чином, загальним правилом в США є відшкодування державою лише фізичного збитку, заподіяного насильницьким злочином. Решта видів збитку державою не відшкодовуються, однак розгалужена система обов’язкового страхування значною мірою забезпечує компенсаційні виплати постраждалим.

Крім США, подібні правові норми, що передбачають виплату компенсації зі спеціальних державних і громадських фондів потерпілим від злочину, діють у багатьох країнах, зокрема: у Австрії, Австралії, Великобританії, Мексиці, Нідерландах, Новій Зеландії, Норвегії, Польщі, Фінляндії, Франції, Німеччині тощо.

Програма компенсації жертвам насильницьких злочинів та злочинів проти особи Німеччини передбачає, що на компенсацію мають право потерпілі від насильницьких злочинів особи та особи, які перебувають у майновій залежності від жертв вбивств. Компенсація включає витрати на медичні послуги та пенсійне забезпечення у разі втрати жертвою працездатності не менш ніж на 25 відсотків на термін понад шість місяців.

У Великобританії держава теж приділяє велику увагу проблемі допомоги жертвам злочинів. Відоме твердження, що британська система компенсацій жертвам злочинів найкраща у світі. У ній визначено широкий перелік злочинів, жертви яких одержують грошову компенсацію, а розміри виплат більші, ніж в інших країнах. Наприклад, у Великобританії існують дві форми компенсації особам, потерпілим від протиправних дій: 1) виплати винною особою за вироком суду і 2) компенсація, що виплачується з державних фондів. При цьому, як і в США, не має значення, чи буде хто-небудь затриманий чи визнаний винним за вироком суду. У кожному разі жертва злочину має право на відшкодування шкоди за рахунок державних коштів.

У Франції Законом від 3 січня 1977 року в Кримінально-процесуальний кодекс був введений новий розділ (статті 706-3–706-13), що регламентує виплати потерпілим компенсації від злочину. Потерпілі отримали право на компенсацію завданої їм злочином шкоди від держави до того моменту, коли злочинець постане перед судом. А надалі вже сама держава в порядку регресу стягує із засудженого всі витрати, пов’язані з виплатою шкоди потерпілому. У європейській практиці такий порядок відшкодування збитків жертвам злочинів іменується інститутом суброгації. Так, у статті 131-24 Кримінального кодексу Франції записано: «Держава відповідає за весь збиток або його частину, заподіяну засудженим іншій особі, і прямо випливає з виконання вироку, розпорядчого виконання роботи в громадських інтересах. До держави переходять у порядку суброгації права особи, якій завдано шкоду».

Фонд допомоги жертвам злочинів також існує у Польщі. Джерелами його є кошти, що надходять за рішенням судів як відшкодування збитку, благодійні внески.

В Україні ж діє лише принцип відшкодування шкоди жертві злочинцем, якого затримали та визнали винним у скоєнні проти неї насильницького злочину. За даними судової статистики, у 2014 р. 83 тисяч фізичних осіб визнані потерпілими від насилля, для 66 тисяч з них суд призначив відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Обсяг такої компенсації сягнув 541 638 000 грн.

Історія спроб запровадити в Україні відшкодування збитку потерпілій стороні за рахунок держави виглядає дуже цікаво. Пропозиції з формування системи захисту жертв злочинів на державному рівні постали на порядку денному на початку 90-х років. У 1995 році президент України підписав розпорядження, яке зобов’язувало розпочати роботу зі створення Державного фонду допомоги потерпілим від злочинних посягань. На жаль, ця структура так і не була сформована через брак бюджетних коштів. Наприкінці 2004 року указом глави держави було схвалено Концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів. Відповідно до неї в Україні до 2006-го мала бути запроваджена система забезпечення жертв злочинної діяльності правовою, медичною, соціальною і матеріальною допомогою, створено Державний фонд надання допомоги. Але і це досі не зроблено.

Варто відзначити, що в українському законодавстві існують норми, які передбачають відшкодування шкоди жертві злочину за рахунок держави (статті 1177 та 1207 Цивільного кодексу України; стаття 127 КПК України).

Обидва кодекси передбачають «відшкодування державою шкоди», але «у випадках та порядку, передбачених законом». І справа в тому, що такого закону не існує!

Далі ще цікавіше. У жовтні 2004 року депутати В. Ф. Сіренко, В. В. Онопенко та М. В. Оніщук реєструють у Верховній Раді проект Закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» за № 0907. Проект проходить перше читання і 18 січня 2006 року з’являється Постанова Верховної Ради України «Про прийняття за основу проекту Закону України про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» (№ 3363-IV). У квітні 2006 року зазначені вище депутати роблять наступне подання проекту Закону і… Далі нічого не відбувається аж до 19 квітня 2007 року — в цей день Верховна Рада України видає Постанову «Про скасування рішення Верховної Ради України про прийняття за основу проекту Закону України про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» (№ 954-V). Таким чином, роботу з узгодження українського законодавства зі стандартами Європейського Союзу із зазначеного питання було призупинено.

Наступну спробу аж у 2010 році зробив народний депутат В. Д. Швець, який на той час перебував на посаді Голови комітету ВРУ з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. 27 жовтня 2010 року він реєструє у Верховній Раді черговий проект Закону «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди фізичним особам, які потерпіли від злочину» за № 7303. 5 квітня 2011 року цей законопроект було відхилено Верховною Радою України.

При уважному розгляді з’ясовується, що спроби внесення проекту Закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» здійснювались переважно депутатами з демократичної коаліції і саме тоді, коли ця коаліція була у більшості, цей проект закону було прийнято за основу. Скасування відповідної Постанови Верховної Ради та відхилення проекту у 2011 році відбувалося, коли більшість складали прихильники «Партії регіонів».

Існування на сьогодні у Верховній раді сталої демократичної, проєвропейської більшості надає впевненості, що нарешті Закон «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» таки буде прийнято.

На початку ми згадували Указ Президента України «Про Стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки» від 20 травня 2015 року. Багато експертів висловлюють надію, що у зв’язку з виходом цього Указу, реальні зрушення у процесі приведення українського законодавства та судочинства до європейських стандартів таки відбудуться. Наприклад, менеджер проекту Ради Європи «Підтримка реформ кримінальної юстиції в Україні» Кетеван Цхомелідзе зазначає: «Питання створення механізму для компенсації також включене в план дій стратегії реформ системи правосуддя… Однак дуже важливо визначити, яким буде цей механізм, хто, в яких об’ємах і в яких випадках буде отримувати компенсацію. Також важливо розглянути питання про створення і функціонування спеціального фонду відшкодування шкоди і хто буде керувати цим фондом». Сподіваємось, ці побажання будуть враховані.

На завершення, хотілося б сказати дещо про інше. 1 грудня 2010 року Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження «Про затвердження плану заходів з проведення Національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 року» № 2154-р. На виконання цього розпорядження Міністерство соціальної політики України звітує: «Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 01.12.2010 № 2154 в Україні з 25 листопада до 10 грудня 2014 року проведено інформаційно-просвітницькі заходи в рамках Всеукраїнської акції «16 днів проти насильства», яка щорічно проводиться».

Беззаперечно, що такі дії необхідні. Проте, важливо усвідомлювати, що боротьба з насильством не має перетворюватись на тимчасові «кампанії» та «акції». Сьогодні необхідна системна та комплексна програма боротьби з будь-якими проявами насильства. Ця програма має об’єднати зусилля як держави, так і широкого кола громадських організацій, діячів культури, мистецтва, освіти тощо. З насильством ми маємо боротися усі разом і щодня!

Захищаючи інтереси народу України, Комітет Народного Контролю ініціюватиме внесення до Верховної Ради нового проекту Закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» з урахуванням усіх зауважень експертів у галузі юриспруденції. Надалі Комітет буде контролювати проходження цього законопроекту через відповідні комітети ВР та домагатися його якнайшвидшого прийняття не тільки за основу, а й в цілому. Наступним нашим завданням стане контроль за виконанням органами державної влади норм цього закону та системний моніторинг за діями держави у подоланні насильства в українському суспільстві.

Олександр Скрипник
Всі статті автора