Як більшовики розстріляли українську пісню

Кобзарі були одним із найстрашніших ворогів більшовицької влади. Народ вважав їх за святих людей, радо пускав на ночівлю і допомагав, чим міг. Натомість вони співали думи про козацькі часи, про правду й кривду, славу і волю, про те, чиїх батьків ми діти. Їх неможливо було примусити звеличувати компартію, Сталіна, колгоспи та трактори. Навпаки, у своїх піснях бандуристи нерідко критикували радянську владу. Та й взагалі вільнодумні мандрівні співці, які плювати хотіли на усілякі там паспорти, прописки, органи цензури та НКВС, аж ніяк не вписувалися в тодішню систему тоталітарної дійсності. Тому їм було оголошено війну. Не на життя, а на смерть.

 У 20-х ЦК ВКП(б) одну за одною видає постанови «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів в органах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах народного комісаріату освіти», «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Саме ці документи дали можливість відкрити справжнє полювання на сліпих співців, відловлювати їх і запроторювати в тюрми.

В 30-х у голову кривавого генія прийшла ідея — якщо ми не можемо винищити «неблагонадійний елемент» по одному, то чому б не зібрати його на один загальний з’їзд і не розстріляти? З’їзд народних співців Радянської України відбувся у грудні в Харківському оперному театрі. Кобзарів заманювали обіцянками провести реєстрацію і видати необхідні документи. Та замість цього — повантажили у вагони і повезли на схід. Зі сліпих старців було мало користі в системі рабської праці ГУЛАГу. Тому на околицях станції Козача Лопань їх вивели з вагонів і повели до лісосмуги. Сліпих старих і їх малолітніх поводирів вишикували на краю траншеї й розстріляли. Трупи засипали негашеним вапном (у ньому тіло буквально горить, і вже за кілька років навіть від кісток не лишається й сліду). Музичні інструменти спалили поряд…

Історики досі навіть не можуть встановити точну дату трагедії — 1930, 1933, 1934 чи 1935-й. Чекісти вміли замітати сліди… Жодних документів не збереглося — в 1941 році харківський архів спалили ущент. Досі невідома хоча б приблизна кількість жертв. Але факт залишається фактом — до середини 30-х кобзарі назавжди зникли з майданів міст і сіл України. У той час як на початку століття на самій лише Київщині їх було близько 240…

Ці події знайшли відображення у художньому фільмі «Поводир». Головну роль у ньому зіграв 10-річний американець Антон-Святослав Грін. Режисер Олесь Санін довго дивувався, як хлопчині вдалося так швидко вивчити українську. І лише після закінчення зйомок він випадково дізнався — в жилах Гріна тече наша кров. Через десяті руки знайомих журналістів до мене дійшла чи то правда, чи то легенда, як під час допрем’єрного показу Антон-Святослав спілкувався з кореспондентами українською мовою. А коли хтось запитав москальською, Санін з іронічною посмішкою відповів: «Він не розуміє російської!».

Ні, це не кіно про злих чекістів і багатостраждальних українців. Це не лише стрічка про ту епоху, про «чорні воронки», про репресії та Голодомор, про тюремний етап, над яким сотнями голосів розливалася українська пісня. У першу чергу це фільм про людей. Про комісара Володю, який задля порятунку свого нікчемного життя став катом рідного народу. Про Миколу Ситника, який до останнього, доки не довелося застрелитися, вірив, що можна одночасно залишатися комуністом і українцем. Про сліпого старця і маленького хлопчика, які більше не могли розлучитися, бо стали життєво необхідними поводирями один для одного. Про нескорений дух нашого народу, який навіть сидячи перед чекістами насмілився заспівати «Гречаники»:

                                      Нема хліба, нема сала —

                                      Все комунія забрала.

                                      Ні корови, ні свині —

                                      Тілько Сталін на стіні…

Фільм побив усі рекорди українського кінопрокату. Його подивилася як еліта суспільства, так і пересічні громадяни. Молодь заходила до зали весела, а виходила сумна і задумлива… На очах у дівчат блищали сльози. Моя супутниця не могла промовити й слова. А мені чомусь захотілося сховатися в найтемніший куток найближчого парку і вперше в житті мовчки закурити…

Мистецтво не було б мистецтвом, якби не несло якогось смислового навантаження. У цьому випадку це передостанній епізод, де сліпий Іван запитує у свого поводиря: «Знаєш, чому квіти повертаються до сонця? Вони також мають очі. Вони вірять, що світанок прийде». Звісно, кожен зрозумів це по-своєму. Хтось — як передбачення нашої майбутньої перемоги у цій війні, хтось — як розраду в життєвих негараздах або як короткий зміст нещасливого кохання. Але нікого ця фраза не залишила байдужим. Усі люди повертаються до сонця. Ми віримо, що світанок прийде…

Столяров Антон
Всі статті автора