Смерть від благодійних внесків не звільняє?..

Мова піде не про хід життя й подробиці смерті пересічної бабусі з волинського міста, а нахабне й безсовісне здирництво, що відбувається просто в церкві та має, здавалося б, цілком «благодійне» призначення.

В останню путь бабусю проводжали родичі та кілька стареньких сусідок. Після похорону її дочка Галина поспішила до сільського храму розрахуватися за обряд відспівування. Касир пошелестів паперами і додав: «З вас ще 600 гривень. Ваша бабця заборгувала у фонд церкви». А далі розказав, що в церкві начебто діє так званий фонд, куди прихожани кожного місяця вносять по п’ять гривень на розвиток, побутові потреби храму. Бабуся Віра аж три роки не робила внески, отже винна шість сотень. Обурена жінка не стала роз’яснювати нахабному чолов’язі, що бабця останні три роки мешкала в місті і, маючи досить солідний вік, не могла їздити у віддалене село на службу Божу. Не нагадала йому про існування елементарних правил ввічливості, що вчать про коректність. Саме її відсутність дозволила касиру нагадати про якісь борги жінці, котра в цей день поховала найріднішу людину – маму. Та чи й могла бабуся залишатися навіть після смерті боржницею БЛАГОДІЙНОГО фонду?

Галина кинула касиру сто гривень. Більших внесків сплатити не могла – не мала грошей. У Володимир-Волинській та Ковельській єпархії якраз проходили збори благочинних, коли в секретаря архімандрита Сави (Мякоти) пролунав дзвінок з нашої редакції. Як негайно з’ясувалося, в єпархії не здогадувалися про існування церковних фондів та примусово-добровільні побори з прихожан. За словами отця Сави, жоден зі священнослужителів УПЦ не отримував благословення вищого духовенства на обов’язкове требування фіксованих платежів за церковні обряди, а тим більше таїнства.

Оплата за таке бажана, але добровільна і посильна – в міру фінансових можливостей кожна. Особливо в цей складний час у житті кожного українця. Втім у ситуації, що виникла в селі Свійчів, обіцяв розібратися, а винних, тобто тамтешнього священика, покарати. Якщо здирництво його рук справа, отець Сава обіцяв, що його одразу ж позбавлять права служити. Шукати контакту з отцем Андрієм, священиком того самого храму в Свійчеві, нам не довелося. До редакції розгублений батюшка зателефонував сам та переконливо розповів, що про діяння церковного касира здогадувався, робив іноді йому зауваження, але той щось тихо буркотів собі під ніс і продовжував вимагати з прихожан гроші.

Громада з роками стала меншати, селяни відмовлялися йти до храму, де з них відкрито вимагають гроші. А скільки їх у касі — не відає навіть сам панотець. Петро Каліщук, касир, видає батюшці лише на прожиття — саме стільки, скільки вважає за потрібне, бо має священиків за своїх рабів. Церкву в селі фактично збудував сам Петро Григорович. У 1992 році взявся зводити храм, хоча парафія навіть свого священика не мала. Але церкву звели, приїхав і батюшка, щоправда надовго не затримався. З «кучерявим» характером Петра Григоровича ужитися складно. Нині отець Андрій вже шостий батюшка за десять років. Каже, що в церкві є зошит, де вписано прізвища всіх благодійників та суми пожертв, але наголошує: завжди пожертви були і залишаються справою добровільною. А з касиром-здирником обіцяв розібратися (хоча його невпевнений голос переконував у протилежному).

І в єпархії, і сам отець Андрій обіцяли тримати редакцію в курсі подальшого розвитку подій. Тим часом ви, шановні читачі, підтримуйте благодійність. Якщо її вимагають, а ваша душа не велить, все ж залишайтеся милосердними — напевно, комусь не вистачає на добудову третього поверху в другому котеджі, що його тільки-но купили?.. Подайте, Христа ради!...
 

Кристина Ломенко
Всі статті автора