Вакарчук – Порошенку: «Країну врятують тільки ті, кому будуть ставити пам’ятники після смерті, а не ті, хто будує собі золоті пам’ятники при житті!»

Співак Святослав Вакарчук і поет Дмитро Павличко були нагороджені орденом Свободи. Орден За заслуги І ступеня отримав директор Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії Міністерства охорони здоров’я України Ілля Ємець. Орден Ярослава Мудрого ІІІ ступеня вручили екс-нардепу Володимиру Філенку.

Не важко було передбачити, що після цього мало б розпочатися жваве перемивання кісток в соцмережах. Чому Порошенко замість обіцяних реформ займається самопіаром? Коли він продасть ліпецький «Рошен»? Чому високими званнями нагородили не воїнів, які зараз проливають за Україну свою кров, а здебільшого директорів, електрослюсарів і виконробів? Як не соромно було Вакарчуку і Павличку приймати нагороду з рук людини, яка лише годує народ обіцянками? Чому ніхто із них не відмовився від неї?

Так, від орденів ніхто не відмовився. Але якщо вже на те пішло, ці люди дійсно на них заслуговують. Святослав Вакарчук пояснив свій вчинок наступним чином: «Як ви знаєте, я не великий шанувальник нагород, але вирішив, що у сьогоднішніх умовах якісь відмови публічні буде сприйнято як демарш, який, на мою думку, зайвий і тільки розхитує човен, в якому ми всі знаходимось».

Але, не зважаючи на це, він вирішив використати ситуацію, щоб відверто розповісти президентові про реальну ситуацію в країні, про відсутність реформ, про недолугість наших політиків, про корупцію, яка пожирає країну в той час, коли хтось жертвує за неї своїм життям. Повний текст своєї жорсткої, та все ж правдивої промови співак потім опублікував у своєму блозі на сайті «Нового времени».

Пропонуємо її вашій увазі без купюр:

«Шановний пане Президенте!

Дякую за цю нагороду. Для мене честь отримати орден від Держави, яку я завжди вважав, вважаю і буду вважати найріднішою у світі. Так, нагороди – це добре. Але, на жаль, одними нагородами не вирішити завдань, які стоять перед нами. 28 січня ми відзначатимемо річницю бою під Крутами. Що спільного між цими українськими захисниками і тими, хто захищає нашу країну, зі зброєю в руках, на Сході сьогодні? І ті, і інші – Герої. Герої вони тому, що свідомо жертвували найголовнішим, що в них було – своїм життям. Чому агресія ворога захлинулася? Тому, що ці молоді хлопці та й старші чоловіки, готові були вмирати за свою країну. Вони прекрасно розуміли, який вибір роблять. Ніхто з них не аналізував, не прораховував –  вони просто жертвували. Тому, вони - Герої.

Ворог, який роз’їдає Україну зсередини – корупція, тотальна несправедливість, невігластво, низький рівень так званої еліти – значно підступніший і небезпечніший, ніж будь-який зовнішній ворог. Щоб перемогти його, теж потрібні герої - герої в українській політиці і владі. На жаль, на сьогоднішній день таких героїв ми не бачимо. Ми бачимо логічні вчинки. Ми бачимо бажання всидіти на двох чи трьох стільцях. Ми бачимо страх: страх втратити посаду, страх втратити добробут, політичний вплив, поставити під удар себе чи свою сім’ю. Ми бачимо часом розумних, але швидше хитрих та цинічних людей, які завжди находять логічне пояснення, чому в Україні все не так – винна війна, ціни на нафту, політичні опоненти, минула влада.  Ми чуємо і бачимо це кожен день. Але ми не бачимо подвигів. Не бачимо справжніх жертв. Нам не потрібні політики – звичайні люди. Пам’ятаєте захисників Донецького аеропорту – кіборгів? Нам потрібні кіборги в політиці! Сьогодні країну врятують тільки ті, кому будуть ставити пам’ятники після смерті, а не ті, хто будує собі золоті пам’ятники при житті. Чому наші політичні очільники обирають особисте перед державним, спокій і страх за власне майбутнє міняють на політичні компроміси? Де посаджені злочинці? Де реальна зміна правил гри? Взагалі – де зміни в країні?

Я дуже хотів би завершити словами, що країна чекає змін, але правда в тому, що країна від влади вже нічого не чекає. Люди не вірять владі. Не тому, що влада погана. Тому, що влада така як всі. А сьогодні нам потрібні люди, здатні на подвиги, надлюди. Я розумію, що сьогодні зіпсував комусь настрій на цьому нагородженні. Але я говорю ці слова не з бажання облити когось брудом чи отримати політичні дивіденди. Ні влада, ні політична боротьба мене не цікавлять. Я кажу Вам це тому, що мені не байдуже! Не байдужа Ваша репутація, не байдужа репутація країни та її майбутнє. Це моя країна і мені тут жити. Сприйміть, пане Президенте, ці слова серйозно - вони не направлені персонально проти Вас, в них немає спроби заплямувати Вашу особистість. Ці слова спрямовані до всієї української влади. І це не просто мій приватний голос – це, в прямому сенсі, голос народу України. І сприйміть їх сьогодні, бо завтра вже може бути пізно.

Цей орден буде мені нагадувати, що кожного дня, потрібно робити більше для того, щоб твоя країна була вільною. І нагадуватиме, що я сам ще зробив недостатньо для того, щоб наша країна нарешті стала кращою».

Революція і війна показала, хто є хто. У той час як в Росії колишні радянські кумири публічно виступають з підтримкою політики Путіна і лише одиниці мають власну думку, коли деякі наші артисти їздять з концертами до країни-агресора, є й такі, що залишаються зі своїм народом і заявляють про його настрої. Як той самий Вакарчук, що співав на Майдані, або лідер гурту «ТІК» Віктор Бронюк, який займається волонтерською діяльністю.

Інтернетом блукає запис, де зірки українського шоу-бізнесу декламують останню пісню Кузьми Скрябіна «Лист до президентів». У ній нині покійний співак ставить владі незручні питання: чому їм усе мало? Чому вони крок за кроком «зливають» Україну? Чому вони не посилають на війну своїх дітей?

Кузьма не боявся привселюдно рубати правду, виступаючи з критикою правлячої верхівки. І це робило його ще більш популярним серед простого люду. Пам’ятаю, як колись в компанії друзів ми співали «Старі фотографії», потім обговорювали його останнє інтерв’ю з роздумами про злободенне. Тоді хтось сказав, щоб стати остаточно популярним, йому лишається тільки несподівано трагічно загинути. На вершині народної любові, за нез’ясованих до кінця обставин. Щоб можна було засумніватися, чи його не вбили.

Наступного дня з ранкового випуску новин до мене долинуло повідомлення: «Сьогодні в автокатастрофі загинув популярний український співак Андрій Кузьменко…».  
 

Столяров Антон
Всі статті автора