Соня Сотник: розмови на кухні про п’ятий розмір...

Поза радіоефіром, спеціально для читачів КНК Медіа, – розмова з Сонею на кухні. Звісно – на глобальні теми...

- Соня, у нас же війна?

- Так.

- Пам’ятаєш історії про Вітчизняну війну, коли кожен, хто відчував себе артистом, все кинув і поїхав на фронт співати для бійців. У нас не так багато артистів, які поїхали на лінію фронту, буквально по пальцях можна перерахувати. Ти була однією з них.

- Насправді вже не по пальцях, слава Богу. Так, я була в перших рядах. Так сталося, але ми до нумерації абсолютно не прагнули. А поїхали ми, коли анексували Крим, у квітні 2014 року.

- Це коли ви збирали музичне обладнання для військового рок-гурту?

- «Апарат» ми збирали раніше. Коли Крим ще «ковбасило» і наші частини стояли там оточені. Це були керченські десантники і у них була рок-група, яка співала для своїх в закритій частині «Океан Ельзи». Вони розгорнули колонки і кричали українські пісні так, щоб їх було чутно «зеленим чоловічкам». І ті їх почули. А ми вирішили, як колеги, як рокова фм-станція, допомогти хлопцям з апаратурою і кинули клич в ефірі - в результаті, хтось приніс гітару, хтось колонки, магазин «Музикант» передав нам шнури, «комбіки» і все інше. І ось тоді ми встигли якимось останнім перевізником відправити дуже габаритний вантаж. Вони його отримали. Потім, на жаль, частина групи, а їх було п’ятеро, прийняли російську присягу.

- Ось питання з приводу присяги, яке є дуже непростим. Особисто я зараз вже не насмілюся звинувачувати кого-небудь у зраді, серйозно. Тому що в той момент держава наша не запропонував альтернативи. Виходить, ціна української присяги виявилася копійчана?

- Це питання дуже важке. А чи повинна країна щось пропонувати? Адже це ТИ давав їй присягу і ЦЬОМУ народу.

- Але ж ніхто з тих, хто давав присягу Україні, не підозрював, що доведеться робити вибір!

- Ага, раптом війна, а я втомлений - ось ця ситуація і настала... Вірно, є, наприклад, дружини, яким все одно де чоловік буде гроші брати. Коли стоїть питання вибору не батьківщини, але фізичного виживання своєї сім’ї - це дуже складний вибір. І я нікому не побажаю цього пережити. Мені дуже запам’ятався один момент, коли ми одного разу на одній із заправок зустрілися з капітаном українського корабля. І в нього цей корабель відібрали. І він так плакав ... Уявляєш, військовий, дорослий мужик плакав, бо у нього відібрали найдорожче, що у нього є. Вони їхали до Одеси з двома валізами з рідного Криму, залишивши там все. У людини відібрали життя. І його дружина поїхала разом з ним без розмов, бо чоловік давав присягу українському народу. Це людина, яка залишилась вірною своїй присязі.

- У кожному разі, ти не засуджуєш хлопців з керченських десантників, які відмовилися від служби в Україні?

- Я нікого не можу засуджувати, просто не можу. Це на їх совісті. На те є прокуратура та один хлопець, який над нами. Звідки я знаю, як би я повела себе в такій ситуації. І я щодня благаю Господа, щоб мене життя перед таким вибором не ставило. Розумієш, ось ця перевірка на вошивість нікому в цьому житті не потрібна. Жодній людині з Донецька не потрібна, з Луганська не потрібна, з мого під’їзду не потрібна. Так само не потрібно ділити українців, на донецьких, луганських, кримських, львівських, тернопільських, полтавських. Патріотизм не залежить від місця прописки.

- А ти зараз не боїшся аудиторію втратити, радикально-патріотично налаштовану?

- Слухай, ти знаєш, скільки «вати» живе у Львові? Я сама зі Львова. Знаєш скільки там агресивного «ватнічизму»? І якщо на Сході це все від елементарної омани, то на Заході це «від розуму». Тому що львівський «ватник» - це такий псевдоінтелектуал, найрозумніший, він краще за всіх знає, він сам вибирає свою точку зору. І знаєш, скільки громадян нашої країни в Донецьку і Луганську, чекають, що їх звільнять від цього жаху? Я знаю кількох луганчан, які за рівнем знання мови, історії України та історії свого краю, можуть очолити три партії "Свобода".

- Ти була в багатьох містах, де твоя улюблена публіка?

- Публіка улюблена скрізь. Кожна людина купила квиток на концерт. Але за темпераментом і віддачею концерти відрізняються. Я дуже сумую за Донецьком. Донеччани дуже щирі і відкриті, такої щирості я не спостерігала ні на київських концертах, ні на львівських. Донеччани якщо люблять, то вони люблять, вони викладалися на моїх концертах більше ніж я вдвічі. Знаєш, коли люди в залі обливаються сльозами і потім одночасно, це дорого коштує. Мені навіть здається, що з ними все це сталося саме через їх доброту, щирість і відсутність подвійного дна. Просто щиро повірили в цю всю нісенітницю. Їх же обробляли довгі роки...

Харків’яни дивовижні. Було дуже радісно, коли довелося грати два аншлагових концерти поспіль. Львів’яни набагато стриманіші. У них в очах є таке німе запитання «Ну-ну?». А Львів пережив багато окупацій, там не все так просто. Уявляєш: Польща, Австрія, а потім Радянський Союз:) Довіру львів’ян потрібно заслужити ... А якщо заслужив, то тебе не відпустять.

Обожнюю одеситів. Одесити дуже непрості, зайти в Одесу - це о-го-го! Одеса дуже жорстка і зібрати там зал дуже непросто.

Не секрет для будь-якого артиста, що бувають концерти, де посередині вже хочеться додому. А в цих містах концерти пролітають кулею: тільки відкрив рот, і вже закрив. Скажена енергетика.

- Питання щодо концертів. Поїздки на фронт за свій рахунок?

- Абсолютно!

- Я пам’ятаю, коли ви почали їздити - це ж було дуже важливо для наших хлопців у Криму показати, що про них пам’ятають.

- Так, було важливо дати їм зрозуміти, що їх підтримують. Це були перші бригади, які вивели на кордон з Кримом і наказали тримати оборону. Уявляєш собі частини, які не діяли багато років, а тут одразу війна. Так от, було дуже холодно, початок весни. У них були діряві намети, вони їх називали «зоряне небо». Це все, що залишалося на військових складах - ні спальників, ні ліжок. Це потім волонтери їм притягли піддони. Але дисципліна у них там була ідеальна. До речі, ми потім з цими хлопцями зустрічалися в АТО.

- А коли ви поїхали в АТО?

- Влітку 2014. Ми поїхали з «Другою рікою», «Гайдамаками», Орчиком Крисою, Ейрою. Ми тоді грали в Слов’янську, відразу після його звільнення. Біля аеродрому краматорського грали і в Мирному. І в той момент від Слов’янська було відчуття, як від нашого Українського Дому в Києві після того, як звідти пішов Беркут. Ми драїли потім Український Дім усім миром і там було таке: там є зали, де постелений паркет і висять важкі такі штори. Ось ми їх відсунули, а там на паркеті лайно. На кожному поверсі є туалети з гарячою водою, але уяви собі верх цинізму - залишити після себе таке ... Для мене це був край. І таке ж відчуття у мене було в Слов’янську, коли ми там заходили в будівлю одного з ліцеїв, де стояли гіркінські бандити - все розграбовано, чомусь зламані полиці, бібліотека знищена...

Знаєш, у мене немає ілюзій з приводу людського дна, я не ідеалізую. І я знаю, що у кожного з нас є чорний бік і тільки від нас самих залежить, як сильно ми її випускаємо або контролюємо. І ми не можемо його позбутися. Але таке...

У нас зі Слов’янськом взагалі історія була - ми там грали на рок-вечірці ще в 2013 році, відіграли концерт, а вранці дізналися, що у нас на Майдані ж...а. Ми на наступний день з аеропорту імені Прокоф’єва відлітали до Києва, так, останній раз, коли ми його бачили. І потім захоплюють Слов’янськ. А у нас в Слов’янську було мовлення Радіо Рокс. І після захоплення я щодня приходила на роботу і з тривогою дивилася у Фейсбуці на сторіночки наших слухачів. Якщо вони в мережі, то це означало, що є електрика, є інтернет, є зв’язок. А коли вони пропадали, ми дуже нервували. Уявляєш, вони нас більше заспокоювали, мовляв, поки підключали генератори, поки їздили до батьків... І це в окупованому Слов’янську - трималися до останнього.

Фото: Сергій Кузін і Соня Сотник

- Я це пам’ятаю. Майже всі мої друзі в той час слухали в Донецьку Радіо Рокс і ми орієнтувалися на ваше мовлення - поки є ефір, значить живемо. І я пам’ятаю день, коли ефір пропав ... Знаєш, така точка неповернення.

- Так. Для мене було потрясінням, коли мій донецький друг фотограф Олег Котільва зізнався: «... як тільки відключили Радіо Рокс, ми зібрали валізи й поїхали ...» Розумієш, є люди, які серед безлічі радіостанцій вибирали саме нас - Радіо Рокс. Почуття відповідальності перед ними у мене досить глибоке. Я відчуваю величезну відповідальність перед кожною людиною, яка слухає Рокс.

Так от, з приводу Слов’янська - ми пообіцяли, що як тільки там відновиться мовлення Радіо Рокс, ми приїдемо з концертом. І звідти відразу після звільнення: ку-ку, хтось обіцяв приїхати. Загалом, взяли нас «на слабо». І ми поїхали. Слово потрібно тримати.

- Багато людей було на вашому концерті?

- Так багато. Це було на центральній площі. Ми ще боролися з місцевими депутатами, щоб прибрали передвиборні плакати. І не було ніякої агітації під час концерту. Було дуже холодно, але людей було багато.

- Український Дім відмили після Беркута і продовжили жити, а в Слов’янську все складніше, так? Там просто відмити паркет не вийде.

- Так, там складно. Знаєш, населення є населення. І йому, здебільшого, глибоко плювати на мистецтво, на літературу, на уряд. Головне - ковбаса. Але є люди, які будуть боротися за гідне і наповнене життя. Нам разом ще мити й мити. Лайна вистачає і в Києві.

- Мене радує, що наша країна ще живе, бо у нас залишився той відсоток, який любить картини. Люди, які вибирають не ковбасу.

- Ти оптимістична. Хочеться, що б цей відсоток був, якомога більшим. Хочеться, що б не тільки ми з тобою любили країну, але і щоб країна, а я в цьому контексті маю на увазі державу, любила нас. Хочеться, щоб закон був один для всіх. Щоб почуття відповідальності з’явилося не тільки у народу, а й у наших обранців. Чудес не буває. Починати потрібно з себе. І контролювати владу щодня. Зараз обманювати людей не вийде. Але хтось ще цього не зрозумів.

- Ти віриш свято і строго в те, що у нас все вийде і ми з цього виберемося?

- Я вірю, що наше покоління вже «відкинуті макарони». Нас потрібно скидати в прірву, бо ми застали совок. І цей «ген совка», липкий страх перед можновладцями, підміна понять, іноді вистрибує. А ось ті, кому зараз по 25 –абсолютно вільні. Це діти трьох революцій. Наше покоління потрібне, щоб допомагати їм і не заважати, передати дітям, через ту ж культуру, облаштовану Україну і комфортне законне життя.

Фото у заголовку - Олег Котильва

Ткаченко Юлія
Всі статті автора