Якось на бучацькому ринку мені довелось стати мимовільним свідком такої сцени: молода жінка купувала кілька пар теплих шкарпеток для передачі воякам АТО, а інша,поряд, кинула фразу : «Хто знає куди воно піде?!». Того ж дня в маршрутці почула, як діти між собою розповідали про подарунки до Дня святого Миколая, які вони готували для бійців, і раптом та сама скептична фраза від старшого чоловіка заставила збунтуватись всіх присутніх.
Про Олега Музику, я вперше почула від підзамочківських хлопців, котрі проводили в зону АТО перших мобілізованих. Військомат, окрім повістки не дав солдатам абсолютно нічого.Односельчани самотужки почали шукати форму, берці, бронижелети, каски. Всі знали, що все необхідне може знайти Олег, більше того ще й доправити це до військової частини. Пам’ятаю, як один мій знайомий із захопленням розповідав, що цей юнак собі не бере нічого: «Він спить із телефоном, дістає все що потрібно, звяжеться з ким потрібно і все задурно!!!». Ми ще тоді не так часто вживали слово ВОЛОНТЕР. Та доволі швидко волонтерський рух в Бучачі набрав широкого розмаху. Небайдужі в селах і місті збирають продукти, одяг, купують засоби захисту, а з настанням зими самі майструють «буржуйки», організовують закупівлю теплого одягу, термобілизни, взуття, продуктів харчування і коштів на пальне для транспорту.
Та найголовніше в цій роботі інше. Наші волонтери стараються донести цю допомогу адресно кожному бійцю. Не просто скинути її в військовій частині, чи довести до першого блокпоста, вони інколи годинами , добами чекають можливості звязатись із нашими земляками в зоні бойових дій і користуючись найменьшою паузою між обстрілами часто на звичайних тачках доставляють все необхідне просто в окопи. Вони ризикують власним життям і здоров’ям ,не сподіваючись на чиюсь відзнаку лише задля того, щоб допомогти тим, хто зі броєю в руках боронить нашу землю. Можливо, з часом ці мужні хлопці розкажуть нам про перепетії волонтерської роботи. Та зараз вони мовчать і просять іх не називати.
Останнім часом спрактикували їздити двома машинами: вантажною в супроводі буса. Вантажівка везе загальний багаж центральними дорогами, а бусом доставляють все безпосередньо за адресою у віддалені місця. В середньому за один такий рейс мікроавтобус намотує до 3400 км. На заправку автомобілів йде близько 12000грн. І навіть якщо наші підприємці допомагають із пальним в одну сторону, то на дорогу назад потрібна готівка. Хлопці розказують, як в один із останніх таких рейсів скористались тим, що на передовій була місія ОБСЄ, як застали нашого земляка в окопі після масованого гранатометного обстрілу і здивували передачею з дому. Я запитувала їх, чи не простіше справді довести передачу до першого ближчого блокпоста, і залишити її там, а воякам передати, щоб при можливості її забрали? Знаєте, що мені на це відповіли наші волонтери?: «От до тих постів найчастіше все і потрапляє, туди доїжджають не тільки волонтери, але й начальство і журналісти, а на передовій є наші хлопці, які й досі воюють в легкому взутті. Тому найважливіше доправити теплий одяг, буржуйки, генератори ,навіть 92 бензин для їх заправки, їжу і взуття туди – на передову, на так звану першу лінію фронту!!!»
Сьогодні волонтери в приміщенні ресторану «Водограй» облаштували місце збору та сортування гуманітарної допомоги. На даний час за три хвилі мобілізації в зону АТО з нашого району мобілізовано 84 чоловіки. Кожному з них готуються і передаються адресні посилки з допомогою, їх привозять із всіх сіл, шкіл, підприємств, організацій та просто від пересічних людей добровольці. А невтомні студенти Бучацького агорколеджу щоденно приходять і сортують, пакуть та вантажать пакунки в транспорт, вивчаючи карту Донецької та Луганської областей, укладають багаж так, щоб було зручно його розвантажувати від найближчого до найдальшого місця призначення.
Я запитувала у хлопців про проблеми, які виникають, про те, що найбільше потрібно нашим солдатам там, на війні? І про те, що їх штовхає до такої важкої , але такої необхідної діяльності? Вони якось ніяковіли. Казали, що стараються зі всім впоратись самі. Що найгірше подолати людську байдужість і впевненість в тому, що ця війна всіх не зачепить. Просили пояснити людям, що нашим воякам потрібні сало, сигарети, мясні і рибні консерви,крупи, мед, згущене молоко,шоколад, чай, кава, цукор, ліки, теплий одяг, взуття, зимові спальники. Що картопля і цибуля в дорозі промерзають, а от часник – ні. Що майже кожен солдат носить біля себе дитячі малюнки чи листи (і не обов’язково своїх дітей), як оберіг. Їм достеменно потрібно знати, що їхні жертви ненамарно, що ми – їх надійний тил.
З мого будинку в зоні АТО сьогодні служать двоє. Взагалі з Трибухівської та Підзамочківської сільських рад сьогодні мобілізовано найбільше, при цьому є села, в яких, прикрившись надіним релігійним щитом, зброю до рук для захисту України не взяв жоден. То неправда, що війна, ще десь далеко, вона вже стукає у кожен наш дім незалежно від політичних переконань, достатку чи віросповідання. І тільки від нас залежить ,як далеко ми дозволимо їй зайти.
Коли цей матеріал вже практично був готовий до друку, мені зателефонували хлопці, котрі завантажували авто на Дебальцево, щоб прийти, відзняти і показати правду, як доправляється гуманітарна допомога до наших солдат. Завантажували машину частинами: на 31 блокпост, в Дебальцево і в Сватово. Коли Олег звязувався із нашими вояками в Дебальцево, їх в той день накривали російські гради. Хлопці просили все: і генератора, і теплого одягу, і продуктів, і найбільше «буржуйок». Готувались в дорогу на ніч, щоб досвіта бути на місці і сповна використати світловий день. Якраз під’їхали легковики і привезли солодощі від школярів із школи №4 та продукти і теплі речі , зібрані в Переволоці. Я ретельно все фотографувала, коли до мене підійшов один із добровільних помічників і сказав: «Та то не про нас треба писати, пишіть про тих, хто на війні. А ми що? Ми, просто, чим можемо, тим їм допомагаємо…» Але мені хотілось написати про волонтерів – людей з величезним серцем, сповненим почуття обов’язку, мужності і віри в свою країну, в свій народ.
Р.S. Останніми в машини занесли бронежилети, каски і аптечку. Я запитала, для кого це? І у відповідь почула : «Для водіїв…»
Хай береже їх Господь!!!
Олена Сурм’як
Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.
Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.
Безбар’єрність стає стійкою тоді, коли є люди, які щодня тримають її у фокусі уваги в громадах, міністерствах та інших установах. Саме про це йшлося під час першої зустрічі мережі амбасадорів безбар’єрності.
У сучасному мегаполісі, де кожна хвилина на рахунку, вантажне таксі київ стало незамінним рішенням для тих, кому потрібно швидко та зручно перевезти речі, меблі, будматеріали чи обладнання. Така послуга поєднує оперативність, доступність та індивідуальний підхід до кожного клієнта.
Сьогодні свій ювілей святкує директорка Тернопільської спеціалізованої школи №7 — Галина Миколаївна Костюк.
Питання належного оформлення трудових відносин – один із пріоритетних напрямів роботи Державної податкової служби, органів місцевого самоврядування та Держпраці. Тож сьогодні в Головному управлінні ДПС у Тернопільській області було проведено спільну робочу зустріч за участі в. о. начальника Головного управління ДПС у Тернопільській області Ольги Ліщинської, заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці Віктора Андрійчука та фахівців відомств.
Інтерактивна зустріч була проведена в рамках рамках поїздок Центру регіонами України. Учасники мали змогу ознайомитися з роботою Верховної Ради, її функціями та структурою.