Казкова Україна: де ж остання стадія багатства?

І все заради одного: змусити голосувати за себе. Але розрахунок провалився, бо на них ніхто не звертає уваги. Ця політика вже всім остогидла…

На цих виборах потрапити у владу прагнуть різні люди. Більшість таких, про яких виборець і не чув ніколи. А є й такі, яких впізнають, бо за плечима вже чималий стаж громадської та політичної діяльності. Лідер Комітету Народного Контролю Сіваков Леонід Миколайович також зареєстрований кандидатом по 19-му округу на Васильківщині. Але його передвиборча кампанія проходить значно простіше: не роздає гречку і не розвішує білборди на кожному кілометрі шосе. Та журналісти КНК Медіа, яке й заснував влітку цього року Комітет Народного Контролю, вирішили «піти в народ» і подивитись особисто, як проходить виборча кампанія. Хоча прихопили з собою трохи символіки КНК та листівки, в яких розписано хто ми такі і чого прагнемо. На вибори ми, звісно, не йдемо, але про себе та свої переконання розказати, за нагоди, зможемо залюбки.

Село Здорівка зустрічає нас тихо і непривітно. На вулицях ні душі. Всі сидять по дворах і займаються своїми справами. Хтось збирає горіхи, хтось прибирає з городів засохле бадилля. На воротах крейдою понаписувані оголошення: «Продам перегній», «Куплю горіхи. Дорого». Кожен виживає як може. Тут на кожній вулиці уживається багатство і вбогість – два символи сучасної України. Спершу зустрічаються прості селянські хатки і люди на подертих «Жигулях» і мопедах. Далі йдуть дво- та триповерхові котеджі з джипами. Як ми вже потім дізналися, то київські дачники.

Зупиняємося в неофіційному центрі села, біля магазину. Ціни – ще вищі, ніж у Києві. Люди дивляться на нас вовком. Їм набридли всі ці вибори і кандидати, що обіцяють «покращення життя вже сьогодні», а в результаті стає ще гірше. Пробуємо роздавати листівки. Якийсь чоловік відмахується: «Відчепіться, я й читати не вмію!». Інший «наїжджає» на мене:

— Тобі скільки платять? Двісті? Триста?

— Ми громадська організація. Ми не балотуємося. Я тут за ідею!

— Ідейний? Ну й дурень, що ідейний!

Можливо, я дійсно дурень? Дурень, що ідейний. Що ще вірю в громадянське суспільство і народний контроль, що в цій країні колись дійсно стане краще.

Та комунікація поступово покращується. Люди запитують хто ми та звідки, а нам цікаво їх почути: маємо редакційне завдання – зібрати теми для майбутніх розслідувань! Вони ненавидять всіх цих кандидатів, але канцтовари (ручку та блокнот) беруть завжди – у селі це товар дефіцитний. Мені неодноразово доводилося бачити такі записники в сільських хатках на столах біля стаціонарних телефонів. Уже давно минули не одні вибори, колишні народні обранці набили собі кишені бюджетними коштами і тихенько пішли у відставку, забувши, як колись роздавали гречку і поліграфічну продукцію з власними іменами. А блокноти ще й досі живуть власним життям. Бабусі записують у них рецепти квашених огірків, і діти малюють вуса на друкованих обличчях екс-кандидатів.

Поступово селяни стають привітнішими. Вони впізнають Сівакова:

— О, так це ж адвокат київський! У нього й будинок тут.

— У мене кум поряд з ним живе.

— Так це ж він Мосійчука захищає!.

— А я нещодавно був у вас в офісі, на Стрітенській. Про допомогу просив. Допомогли. Аж самому дивно….

Починаю потихеньку розпитувати людей про їх проблеми. Я все ж таки журналіст, а не агітатор. Мені не потрібно нікуди балотуватися, ми й так четверта влада. Ось напишу про їхні біди – може й дійсно допоможу чимось…

Скарги для всіх сіл однакові. Вечорами зникає світло, через що не працюють станції і навіть дітей малих покупати ніяк. А ще – газ дорогий. Вулицею час від часу проїжджають машини з дровами. Комусь вже геть допекло. До живого:

— Які проблеми? Чекаю Путіна… Йому тут Чечня медом покажеться. В село то він зайде, але тут по ньому з-під кожного куща стрілятимуть!

Поряд якийсь чоловік розвантажує причіп з дровами. Беру блокнот з ручкою і підходжу до нього. Він забирає, не дивлячись кидає на багажник і продовжує свою роботу. І в цей момент я розумію, що інакше не можу. Не дає щось всередині. Очевидно те, що совістю зветься.

— Давайте допоможу. Я ж теж як-ніяк в селі виріс.

Чоловік безсило відмахується і спльовує:

— Та всі ви з села…

Хапаюся за дровиняку.

— Облиш, замажешся!

Але мені байдуже. Села скрізь однакові: хоч тут, хоч в Полтавській області. Знаю лише одне – що мій дід зараз так само в брудній куфайці вантажить дрова. І йому нікому допомогти – я в Києві… За роботою коротко розповідаю про Леоніда Миколайовича, про наш «Комітет» і чого ми прагнемо.

— Знаєш, друже, що я тобі скажу? Ти в школі вчився? Пам’ятаєш казку про Золоту Рибку? Там бабця спершу теж корито попросила, а потім їй усе мало й мало було, аж доки царицею морською стати не захотіла. От і в житті так само. Остання стадія багатства – це влада. Чим багатша людина, тим більше її хочеться. От у нас з тобою зараз дрова на умі – влада нам не потрібна. Хіба що кота ногою з хати виженемо. Війна в нас зараз… Теж декому ще більше влади хотілося – думає, дай-но я її завоюю. Пішов би я воювати, так старий вже, не беруть… А добровольцем – не хочу. Пішли вже хлопці за покликом серця Батьківщину захищати, а тепер добровольчі батальйони брудом поливають… А за Сівакова твого нічого не скажу – ні хорошого, ні поганого. Знаю лише, що Мосійчука він захищає. Видно, якщо за такі справи береться, то казанок дійсно кашу варить.

Беремо вдвох останню дровину і кидаємо на купу.

— Дякую, друже. Ось це вже реальна допомога. От за тебе я б дійсно проголосував! – каже чоловік і простягає мені свою зашкарублу селянську руку.

І знов під нашими колесами пробігають кілометри дороги. З узбіч на нас знову дивляться обридлі обличчя кандидатів. Ми повертаємося до Києва. Але мені чомусь сумно. Там, у Здорівці, залишився мій перший потенційний виборець. Він дійсно хотів за мене проголосувати. Не за гречку, не за причіп дров, а… за ідею! Але не судилося… З університетської лави я поки що виніс лише два уроки: «Журналіст має панічно тікати лише від двох речей – від грошей і від влади» і «Журналіст не може опускатися до політики. Він має бути над політикою». Якби Гонгадзе пішов у депутати, то йому б не відрізали голову, але це б уже був не Гонгадзе. Так само на парламентських виборах у Раду пройшло багато журналістів. Раніше їх боготворили, тепер – ненавидять. Незалежно від того, чи вони дійсно продалися, чи просто опинилися серед «отих».

Ех, а я навіть не запитав його імені… Пробачте, безіменний дядьку, не судилося вам за мене проголосувати. Ні зараз, ні в майбутньому. Ні, не піду я в політику…
 

Столяров Антон
Всі статті автора