Гібридні вибори: ні доріг, ні узбіч

Якщо в містах кандидати активно створюють красиву картинку піклування про людей, то про своїх сільських виборців вони чомусь забули. Нагадують їм про своє існування хіба що власними пиками на агітпродукції. На неї вони повикидали мільйони, замість того щоб витратити їх на якусь реальну допомогу, хоча б на той самий «ямковий ремонт». Але селянам глибоко байдуже на їх владні амбіції, так само, як і кандидатам начхати на них.

Ми живемо в якомусь столітті гібридів. На столі у нас лежать гібридні продукти, за вікном триває гібридна війна, сьогодні навіть отримали гібридні вибори. Людські душі також стають гібридними. Вони не хочуть (або бояться) бути господарями у своїй країні, продовжують продаватися тим, хто заплатить або пообіцяє більше. Народ залюбки клює на підкуп, а потім голосує за цих кандидатів, хоча прекрасно розуміє: ця гречка потім повернеться гіркими сльозами.

«Ходіння в народ» нашої КНК-сімейки продовжується. І на кожному кроці ми зустрічаємося з цією гібридністю. Наша машина стрімко злітає на розбитих дорогах, а потім так само стрімко приземляється і черкається об них днищем. На узбіччі поблизу села Кулібаба нас зустрічають величезні купи сміття. Хтось вивозить його сюди досить активно, проте хто – невідомо. Праворуч від нього чорніють вже прибрані поля, ліворуч по розбитій дорозі проносяться автомобілі. Всім до цього байдуже.

На в’їздах до сіл стоять уклінні хрести, обв’язані рушничками. Та мені вони більше нагадують могильні. Села дійсно вимирають. Роботи немає, і молодь тікає у пошуках кращої долі. Навіть якщо хтось і має роботу, то ввечері повертатися з неї страшно, адже сільські вулиці не освітлюються. Біля магазинів нерідко можна побачити зібрання чоловіків з пивом або горілкою. Народ п’є… П’є не від хорошої долі, а щоб, заливши очі, не бачити навколишньої сумної реальності, втопити у склянці оковитої власне горе, втекти від нього і забутися.

Люди скаржаться на непідйомні тарифи: на пенсію вижити неможливо. Лають Яценюка, корупцію і олігархів, які все «поприхватизовували». Лають «рожевих» Кравчука з Кучмою, що колись були червоними, а потім відмилися і знову до влади прорвалися. Кандидатів тут ненавидять. Їхні агітки відразу ж рвуться, плакати зриваються і опиняються у смітниках. Кажуть, що Верховну Раду потрібно розігнати повністю й обрати молодих, таких як я, які ще в щось вірять і не навчилися красти. А я… все одно не піду в політику!

Владі плювати на людей. Плювати від самісінького їх дитинства та народження. У селі Парадівка, наприклад, є лише 9-річна школа, та й у ній навчається лише 30 дітей. У Малій Салтанівці ситуація ще гірша – тут немає навіть садочка. Малечу доводиться залишати вдома з бабусями або возити в сусідні Мотовилівку чи Борову.

Зате у Малій Салтанівці наші очі порадував розкішний сосновий ліс. Але за якусь мить у серця знову закрався смуток: у ньому вже виріс чийсь розкішний котедж. Як жартують місцеві, «то якийсь бідний київський двірник побудувався». І з кожним днем таких «двірників» стає все більше. Декілька ділянок розкішного сосняку вже загороджено високими парканами, і незабаром його вирубають, розчищаючи майданчик під чиюсь «хатинку». Селяни ж скептично заплющують на це очі. Схоже, людські душі дійсно стають гібридними… А можливо навіть гірше: народ навіть не вилазив зі своєї колишньої рабської ментальності і продовжує гнути спини, уповаючи на «доброго пана»: може він хоч дорогу нормальну біля свого маєтку побудує…

Столяров Антон
Всі статті автора