Чому Україна не видає паспорти іноземцям?

Відомий російський актор і майданівець Сергій Анісіфоров – вже другий рік намагається отримати громадянство України. Але влада не помічає його заслуг перед країною. «Ми вас на той «майдан» не посилали», кажуть чиновники у міграційній службі та надають йому відмову…

Сергій Анісіфоров розповідає:

— Я написав до російського посольства, що відмовляюсь від громадянства Росії та будь-якого правового захисту цієї країни. Я хочу бути громадянином вільної та незалежної України. Робив все за законом – подав на статус біженця. Чесно кажучи, я пригадую, як Президент України Петро Порошенко пообіцяв усім «майданівцям» та «атошникам» з інших країн дати громадянство України. Я повірив та почав збирати документи. Але в міграційній службі на Херсонщини мені відповіли: «А нам все одно, що Ви «майданівець», ми Вас туди не посилали…». А найдивніше, що не тільки мені відмовляють  – моїм братам по Самообороні майже відмовили у прийнятті документів на реєстрацію. Тобто вони від таких як ми не бажають навіть приймати заяви… Мені здається, що це якась така політична гра. Або Україні потрібна революція у самій міграційній службі. Я знаю багато росіян, готових до еміграції. Вони всім серцем підтримують Україну та бажають жити тут, але мій приклад їх зупиняє.

Міграційна служба надала мені відмову на 60 сторінках, уявляєте? Що я такого зробив? Шкода людей, а я таких знаю особисто, котрі два роки тому кинули все і приїхали сюди захищати Україну – вони не можуть і не бажають повертатися до режиму Путіна, але й тут їм місця, як з’ясувалось, теж немає.

Я вірю Президенту України, але щось треба робити з цією бюрократичною системою. Хоча є дуже страшні факти – я точно знаю, що громадянство отримали деякі росіяни, що приїхали з ДНР, що воювали на боці ДНР з українцями, і ці люди, яких я знаю, живуть тут, поруч з нами. А бійці АТО з інших країн, які мешкають в Україні нелегально, – вони просто зневірились подавати документи та постійно чути «НІ».

Чесно кажучи, розібратися з темою надання українського громадянства стає все важче.Отримати громадянство України можливо, але з труднощами – бажаючих чекають серйозні моральні втрати, бо бюрократична машина безжальна до новоприбулих у нашу країну. Є перелік вимог до кандидата, вони зрозуміли, але чекати та оббивати пороги кабінетів чиновників можна роками. При тій кількості довідок та паперів, яку треба зібрати, людині не раз прийде думка кинути все та тікати звідси…І справа не тільки у феноменальній бюрократизації структур, відповідальних за це. Наша міграційна служба, таке враження, створена саме для того, щоб людина сто разів подумала – є сенс тут жити чи ні.

Окреме питання – чому відмовляють саме іноземцям, що приїхали до нас захищати нашу країну? Чому відмовляють воїнам та революціонерам? Зрозуміло, коли відмовляють бажаючим оселитися, наприклад, у Канаді чи США – це держави з високим рівнем життя, з хорошими соціальними програмами та стабільною економікою. Жити там – мрія багатьох людей. Тому за паспорт цієї країни варто поборотись. Але що в Україні є такого, за що варто терпіти таку бюрократичну наругу? У нас є стабільна економіка та високий рівень життя, що ми так легко відмовляємо іноземцям у праві розділити його з нами? В нас є такий гарний соціальний захист, що ми суворо забороняємо мати подвійне громадянство? Ні, окрім великого патріотичного духу в нас мало що є. Але наша влада чомусь не дозволяє іноземцям нам допомагати будувати нове життя разом. Чому?

Зараз Сергій живе в Одесі, йому допомагають хлопці з «Самооборони Одеси». Він живе та мріє залишитись в Україні, саме тут продовжити свою акторську кар’єру. Це місто він полюбив ще у 2012 році, коли знімався у серіалі «Одеса-мама».

Редакція КНК Медіа бажає Сергію великих сил та, нарешті, відстояти своє право на вибір – жити у незалежній Україні, волю якої він виборював разом з нами!

А на завершення, для більш чіткого розуміння піднятої нами проблематики, надаємо невеличке спостереження відомого актора та режисера з Білорусі Миколи Халезіна. Який, на свою біду, намагався приїхати зі своїм «Вільним Театром» до Києва, але не зміг – чиновник з МЗС краще знав, що потрібно Україні.

«Сьогодні вранці ми з Наташею прийшли до українського посольства, щоб подати документи на отримання візи. Обстеживши непідйомну пачку документів, служитель зовнішньополітичного відомства вимовив: «Немає запрошення встановленої форми». На це ми відповіли, що він тримає в руках запрошення Європейської Театральної Конвенції, яке прийнято у всіх європейських і, навіть, пострадянських країнах. Коротке «нам таке не годиться» практично підвело риску під розмовою. І тут служитель консульського культу додав, взявши в руку наші британські travel document: «О-о-о, а ці документи у вас проблемні – з ними оформлення до місяця».

Як виявилося, британський вид на проживання, вкупі з travel document, за рівнем довіри української влади розташовується десь між паспортом Сомаліленда та довідкою з ЖЕКу Венесуели. Носій подібних документів є «проблемним», і є підозра, що він захоче отримати притулок в Україні. Розміркувавши, що ми могли б отримати оперативно запрошення українського міністерства культури, ми боязко поцікавилися, чи не можна зробити візу швидше, ніж за місяць. Відповідь «Ну-у-у, не знаю» нас не дуже влаштувала, а аргумент «Просто ми повинні бути в Амстердамі 1 грудня на запрошення королівської сім’ї Нідерландів» був сприйнятий майже як ненормативна лексика. У підсумку ми тихо подякували похилого віку бровастому клерку за виділений нам час і залишили посольство.

Не терплю розумні цитати, прислів’я та приказки, але в цьому випадку воістину «благими намірами вистелена дорога в пекло». Керівництво Європейської Театральної Конвенції, до якої входять найбільші європейські театри, і членом якої є наш театр, попросило нас в рамках саміту, проведеного в Києві, провести для українських театрів «воркшоп» з інтеграції українського театру до Європи. Ми погодилися, причому абсолютно безкоштовно, і навіть більше того – витрачаючи на поїздку власні гроші. Але раптом тепер між нами виникло українське МЗС – шалене і нещадне.

Взагалі, для мене всі МЗСи без винятку – це структури, з якими не зрівняється ніхто у майстерності приниження своїх співгромадян і завдання шкоди своїй країні. І я говорю не тільки про пострадянські країни. Кожен чиновник зовнішньополітичного відомства мріє про одне: щоб люди нікуди не їздили, і, як наслідок, щоб клопоту у нього не було зовсім. Тому й «встановлені форми», і кожне речення починається зі слова «ні».

Парадокс у тому, що ти знайомишся з новими людьми в тій же Україні, починаєш з ними працювати, закохуєшся і розробляєш нові спільні проекти, але тут відразу з’являється замшілий МЗСівський гриб, який пояснює обом сторонам, що краще нічого не робити, оскільки будь-яка дія лише породжує нові проблеми для цього самого гриба. Що ж, коли «кордон на замку», будемо діяти по-іншому: проведемо «воркшоп» по скайпу, як ми робимо це з рідною Білоруссю, «останньою диктатурою Європи». Проведемо, бо знаємо, що театральні діячі не винні, що в їх країні такий МЗС, а працювати з європейськими театрами їм необхідно. А як тоді буде виглядати на цьому тлі українська влада – це її проблема.

Ну і наостанок порада майбутнім революціям: коли міняєте владу, то «домайданюйте» до кінця, до останнього чиновного гриба. Щоб не журитися потім: «Чого ж я тоді пошкодував п’ятнадцять хвилин і не засунув цього мудака в сміттєвий бак».

Ткаченко Юлія
Всі статті автора