Неоднозначні враження від реформування освіти

Неоднозначність сприйняття і слухань, і теми, якій вони присвячені, полягає у тому, що немає консенсусу з головного питання - якою ми бачимо освіту майбутнього? Всі, хто виступав, включаючи мене, намагалися донести свою правду, і майже ніхто не чув один одного. Лише в одному виступі прозвучало, що в законі крім цілей і принципів має бути бачення розвитку освіти. Цього, незважаючи на титанічну працю експертів і пресинг з боку зацікавлених у прийнятті закону груп, немає. А якщо немає головного - навіщо тоді реформувати, якщо мета реформування не визначена?

Проілюструю це твердження на прикладах.

Приклад перший - 12 років навчання. Відчуваю, що буде це наріжним каменем у прийнятті закону, хоча питання більш надумане і емоційне. Якщо дитину тримати 12 років у сьогоднішній школі - це катування і знущання над особистістю, адже ще додатковий рік "школярства" у віці 18 років нічим гарним не завершиться. Треба визнати, що наша школа сьогоднішнього стану не вчить дитину вчитися і отримувати від цього задоволення. Вона орієнтована на дачу знань, хоча, по суті, з такою задачею чудово справиться Інтернет і Вікіпедія. Ми втрачаємо сенс вчительської роботи і її місії – розбудити, зацікавити дитину, дати орієнтири для формування її розуму, навчити людину вчитися і не втрачати цього бажання впродовж життя. І тут я цілком погоджуюсь з пані Лілею Гриневич, яка єдина про це сказала в контексті того, що наша освіта має враховувати так звані "8 key competences for Life Long Learning", з усіх присутніх на слуханнях.

Приклад другий - якість освіти. Цікаво, що кожен розуміє під цим широким явищем щось своє, майже інтимне, але яким можна поділитися лише на публічних заходах. Почнемо з того, що обидва закони, хоч і згадуючи цей феномен, не знають як з ним далі поводитися і як його розкривати. Або закривати. Ось і виходить, як у відомому анекдоті про ховраха - його ніхто не бачить, але він є. Н-да... Коли я торкнувся цього питання, до речі, теж один з не багатьох, то, говорячи про необхідність введення зовнішніх важелів оцінювання якості кваліфікації і в більш широкому плані - результатів навчання, я відчув нерозуміння цього з боку залу. Але через 5 хвилин виступу не зміг більш чітко донести свою позицію. Я виходив з того, що система ніколи не буде об’єктивною, коли буде сама оцінювати результати своєї діяльності, як в більшості випадків відбувається у нас. Хто навчає, той й дає "путівку в життя" - кваліфікацію. А чи правильно це? Чи не повинні ми подумати про зміну парадигми оцінювання і запровадити ЗНО не тільки для вступу, а й для випуску з навчальних закладів? Ми, в середовищі роботодавців, постійно ведемо дискусії з цього приводу і впевнені у тому, що, можливо з початку в окремих сферах, пілотно, але цей підхід має право на життя і впровадження.

Приклад третій - участь роботодавців в освіті. Практично на всіх майданчиках, рано чи пізно, питання освітян до роботодавців зводяться до двох - дайте гроші на обладнання (безпосередньо обладнання, доступ до обладнання) і візьміть студентів на практику. Практично не звертаються, за виключенням поодиноких випадків, із запитанням - А що ж змінити у навчальних планах підготовки спеціаліста, щоб він був кращим? Коли я сказав, що роботодавці роблять "немало" для покращання і зміни змісту освіти, відчув також негативні еманації залу, які можна охарактеризувати приблизно так: "ну да, говори-говори, платити треба, тоді і ситуація з підготовкою кадрів зміниться...". Можливо, мені здалося, але про це ми чуємо так би мовити в обличчя на інших, менш помпезних майданчиках. Тут виникає справедливе питання - А чому таке відношення до нашого вкладу у покращання освіти? Чому ціниться лише те, що можна порахувати "конкретно"? Хто оцінить внесок роботодавців у зміну змісту освіти вже по більше ніж 20 спеціальностях? Хто задасть питання - а ЧОМУ роботодавець має давати обладнання і пускати студентів на практику? Йому це цікаво? Вигідно? Скажу відверто – ні! Не вигідно і скоро буде не цікаво. Світ змінився, і сьогодні треба шукати нові точки компромісів і зацікавленості всіх суб’єктів, що включені у сферу освіти, нехай ніхто і не визнає роботодавця як суб’єкта освітнього процесу. Можна продовжувати, але, як на мене, і трьох прикладів достатньо, щоб зрозуміти, що немає в суспільстві компромісу щодо розуміння цілей і завдань освіти майбутньої України. І доки цей компроміс не з’явиться, всі наші реформи в цій сфері в кращому випадку залишатимуться на папері.едерації роботодавців України
 

Федерації роботодавців України

Колишко Родіон