Тернопільський поет ніколи не зупиняється і нічого не боїться

60-річчя – нагода зустрітися для розлогого інтерв’ю. День народження митець зустрів на сцені обласної філармонії, де відбувся його творчий вечір «Для Бога все вчасно».

Я не питаю, чи не вбив у Вас чиновник митця. Ні. А як частіше даєте інтерв’ю – як чиновник чи як митець?

Як митець – дуже рідко. Навіть, коли мене запрошують як експерта, то представляють як начальник управління культури, забуваючи, що за моїми плечима певний життєвий досвід. Наприклад, мало хто пам’ятає, що я – один з небагатьох театральних критиків західного регіону. У нас тільки був Дишкант і я. Мало хто пам’ятає, що я закінчив школу драматургії в Чеповецького. Мало хто пам’ятає, що я був організатором близько 30-ти фестивалів, 17 з них – Всеукраїнські. Я не дивуюсь, коли цього не знають молоді журналісти, бо в них зовсім інші кумири. Але деякі мої колеги на цьому вечорі вперше мене почули.

Збірка «Для Бога все вчасно» - антологія чи вибране (вистояне). Нового там багато?

Є частина того, що написане в останні роки, хоча найновіших менше, вони для іншої книжки. Хоча зараз я задаю собі питання: для чого ти їх видаєш? Література, кіно повинні бути конкурентоздатними, а поезія ніколи не була такою, щоб її розкуповували. У світі вона видається накладом 100-200 примірників. Жоден поет в Україні не збирає зали, як Ліна Костенко. Це – елітна штука, до неї треба йти, тому я не мав надії, що це буде певний вибух. Книга унікальна, там немає передмов. Мені не треба, щоб про мене говорив якийсь авторитет, я й на вечорі уникав того, щоб про мене хтось говорив, людям цікаво чути або читати мої думки.

У вас є ще один жанр – авторська пісня. Він комерційний?

На відміну від поезії вона трохи має вихід у простір (мала колись), десь на радіо прозвучить, але вона ніколи не була комерційною. Крім того, у нас відсутній захист авторських прав. Ясно, що ні поет, ні письменник без роботи іншої не проживе, це ні для кого не секрет. Хоча є в Україні певні зрушення, які мені дуже подобаються. Свого часу, коли гонорар вимірювався волами, Шевченко міг череди ганяти, а Гоголь за те, що він писав для журналів, безбідно жив у Римі. Єдиний, хто зараз заробляє в цій індустрії, - це аранжувальники, люди, які здають зали, продають квитки, окремі співаки.

В українських співаків дивна звичка – не називати авторів. Це не зачіпає?

Був такий випадок. Сидимо ми в журі «Караоке без кордонів» - я, Лазо, Підлужний. Виходять дівчатка, хлопчики і оголошують: «Ти подобаєшся мені», пісня Віктора Павліка (а тут сидить автор Сергій Лазо), «Ніжно», пісня Тіни Кароль (в журі сидить автор Андрій Підлужний). Це коли тобі кажуть, що твоя дитина називається Семен. У моїх пісень дуже щаслива доля, їх співають від хору Вірьовки до «Пікардійської терції», але рідко хто знає, що це пісні Смика.


Голова обласної організації Спілки письменників – це віддушина чи така ж відповідальність, як і посада начальника управління культури?

Це – пастка. Я послухав друзів, яких дуже поважаю, що нам треба піднімати спілку. Як можна підняти спілку, яка: а) не фінансується; б) люди набрані до тебе і ти не знаєш, як вони там опинилися; в) не має юридичних документів і ти витрачаєш півроку, щоб їх виробити. Перші мої слова були: «Якщо ви думаєте, що я буду за вас робити спілку, ви помиляєтесь». Але поки я це роблю. Єдина організація, яка має свою серію виданих книг, ми добились Всеукраїнської премії, ми зробили Міжнародний поетичний фестиваль «Тернопіль європейський» (унікальна річ, жодному ЗМІ це не було цікаво). Вперше у Тернополі збирались молоді письменники з усієї України, жодному журналісту не було цікаво, бо це не вкрали, не вбили, творення нікому не цікаве…

Свого часу ви доклалися до заснування багатьох українських фестів. А як ставитесь до гастрономічних фестивалів у нашому місті?

Гастрономічні фестивалі – це громадський проект, який підтримали тернополяни. Це не політика управління культури. І на цьому я б хотів акцентувати. Гастрономічні фестивалі існують в усьому світі, наприклад, знаменитий фестиваль сиру в Празі чи знамениті фестивалі вина у Франції, але я вважаю, що організатори не повинні замикатись в собі, на ці фестивалі повинні бути запрошені ресторатори з усієї України. А взагалі, наше місто має унікальну площину культурних заходів. От вдумайтесь: для тих, хто любить джаз, три дні звучить класна музика на фестивалі «Джаз-без», для любителів театру є «Тернопільські театральні вечори», хто хоче насолодитися духовною піснею – будь ласка, «Я там, де є благословіння», хто хоче з’їсти шашлика – теж є, для рокерів – прошу, «Файне місто», хто хоче класну літературу – у нас є фестиваль «Ї». У цьому Тернопіль давно обігнав Львів, Київ, Харків, Чернівці, а цього ніхто не говорить, це сприймається як «добрий день».  

Дуже люблю Ваші слова: «Ніколи не зупиняйся. Ніколи і нічого не бійся. Ти знайдеш сили і не заблудишся в трьох акордах, це не завадить тобі донести чоловіче та істинне». Зараз думаєте так само?

Так. Наприклад, я гордий тим, що у мене купа молодих людей знайомих, вони за мною косяками ходять і я їм допомагаю, чим можу. Я пам’ятаю, як мене «чмирили» в молодості і не хочу, щоб з ними поводились так само. Ти не повіриш, але дуже бережу старих людей. Мені всі кажуть: «Нащо ти ці хори підтримуєш?». Вони не розуміють, що пісня і те, що вони зберуться на репетицію, – це їхнє життя. Так, не проси і не зупиняйся. Все рівно будеш робити, нехай у менших масштабах, але не можна людей кидати напризволяще, у 60 років ти особливо це розумієш.

Фото Олександра Харвата

Навмисне уникала питань про особисте і політику. Кількість дружин шукайте у таблоїдах. Це інтерв’ю виконало свою місію, якщо спонукало вас детальніше розпитати дядечка Гугля про творчість Олександра Смика, послухати його пісні чи почитати вірші зі збірки «Все для Бога вчасно». І нехай вечорів мого співрозмовника буде багато – у Тернополі і за його межами, ювілейних і просто таких, що дають розуміння: файним містом ходить мультифункційна людина, для якої менеджмент – просто один із талантів

Наталка Колтун
Всі статті автора